Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

З легкістю! Емілі почула це випадково й, почувши, зітхнула з печальною усмішкою. Що вони знають про сумніви й розчарування людини, яка важко спинається на верхогір’я? Що знає тітка Рут про безнадію, про відчай безсонних ночей, під час яких поет не може знайти єдино потрібних слів? Що вона знає про те розчарування рукописом, який вочевидь не відповідає твоїм прагненням, твоїй первісній поетичній візії? А ті ненависні повернення творів — виплеканих, вистражданих, твоїх? Ті години пригнічення й нових поривань до творчості!

Тітка Рут і гадки не мала про те все, однак тепер обурювалася, коли Емілі повертали рукописи.

— Яка зухвалість! — сичала вона. — Не смій посилати отому видавцеві ні слова! Пам’ятай: ти належиш до роду Мурреїв!

— Боюсь, він про це не здогадується, — серйозно відповідала Емілі.

— Чого ж ти йому не скажеш? — питала тітка Рут.

У травні в містечку сталася сенсація: з Нью-Йорка приїхала Жанета Роял, привізши з собою гучне ім’я, розкішні сукні та улюбленого песика. Жанета народилася й виховувалася в Шрусбері, однак не навідувалася до рідного міста, відколи виїхала до Нью-Йорка, — тобто цілих двадцять років. Від природи здібна й вельми амбітна, вона домоглася успіху: видавала великий і дуже популярний часопис для жінок. Емілі зачаїла подих, почувши новину про прибуття панни Роял. О, якби випала нагода з нею зустрітися, поставити їй декілька запитань! Коли пан Тауерс доручив їй піти до панни Роял з проханням дати інтерв’ю для «Часу», Емілі аж затремтіла від жаху і радості воднораз. Привід — є! Та чи знайде в собі відвагу для такої розмови? Чи не подумає панна Роял, ніби це з її боку нечувана зухвалість? Як же вона ставитиме панні Роял запитання щодо її кар’єри та життя у Сполучених Штатах? Ніколи не здобудеться на таку сміливість!

«Ми обидві молимося перед тим самим олтарем, але вона є верховною жрицею, а я лиш смиренною прислужницею», — міркувала Емілі.

Склала врешті листа, сповненого глибокої пошани, — переписувала його кільканадцять разів. У листі просила згоди панни Роял на інтерв’ю. Відіславши його, жила у великому неспокої — втратила сон і апетит. Спало їй на думку, що підписатися належало не «з повагою», а «з пошаною». Панна Роял подумає з певністю, що вона, Емілі, особа зарозуміла.

Панна Роял, однак, відповіла з незвичайною привітністю і сердечністю. Емілі донині зберігає того листа.

«Ешборн, понеділок.

Дорога панно Стар!

Звісно, ви можете прийти до мене на розмову — я розповім усе, що може Вас цікавити. Багато-багато років тому Джиммі Тауерс був моїм першим шанувальником, та мені важливіше поінформувати саме Вас — не його. Адже я прибула до Шрусбері передусім для того, щоб особисто познайомитися з авторкою „Жінки, що дала шльопанця королю“. Прочитала це оповідання минулої зими й була від нього у захваті. Прошу, завітайте до мене і розкажіть мені про себе, про свої життєві плани й претензії. Адже Ви — особа з претензіями й амбіціями, чи не так? І мені здається, що Ви спроможні реалізувати свої амбіції, — отож я прагну допомогти Вам у міру своїх можливостей. Ви, скажу відверто, володієте тим, чого я не мала ніколи: здатністю творити. Я, натомість, маю сякий-такий життєвий досвід і готова ним прислужитися, якщо це буде Вам потрібно. Може, вдасться мені вберегти Вас від багатьох розчарувань і хибних кроків. Чекаю на Вас у п’ятницю по скінченні Ваших занять. Проведемо чудову часинку за розмовою!

З найкращими побажаннями

Жанета Роял»

Емілі, читаючи цього короткого листа, від надміру почуттів аж підстрибувала. Трохи заспокоївшись, підійшла до вікна й блискучими очима задивилася на гінкі ялини Країни Висот, на квітучі схили узгір’їв. Невже це можливо, аби колись вона стала видатною особистістю — такою, як панна Роял? З листа випливає — так, можливо. Минуло чотири дні, й вона з биттям у серці прямувала на відверту розмову з «великою жрицею».

Пані Анджела Роял, котра відвідала тітку Рут за два дні до вікопомного візиту, не вважала панну Жанету за «велику жрицю» — аж ніяк. Відомо: серед своїх немає пророка, — пані ж Роял виховала Жанету, бувши свідком її розвитку з малечого віку.

— Заробляє вона дуже багато, — зізналася пані Роял тітці Рут. — Але, будучи старою дівою, часами нудиться й морочить собі голову різними дурницями.

Емілі, студіюючи латину перед відчиненим вікном своєї кімнати, аж здригнулася від обурення. Які вульгарні оцінки, яка образа людської величі!

— Вона досі є дуже гарною, — мовила тітка Рут. — І завжди була вродливою милою дівчиною.

— Дуже милою, безперечно. Але я завжди побоювалася, що вона занадто розумна, щоб вийти заміж, і, як виявилось, мала рацію. І безупину вона зайнята, без кінця заклопотана… Харчується нерегулярно. До смішного прив’язана до свого песика Чу-Чіна (як його називає). Навколо нього в моїй оселі зараз обертається все. Робить, що йому заманеться, й ніхто не має права закликати його до порядку. Мій кіт через нього є просто нещасним. А коли я скинула була ту розбещену тварюку з плюшевої канапи, Жанета обурилася так, аж не розмовляла зі мною цілий день. Як почувається ображеною, то завжди робиться такою бундючною і сердиться на всіх, хто потрапляє їй на очі, — не лише на тих, хто безпосередньо перед нею завинив. От цієї риси я в Жанеті не люблю. Емілі вона цікавиться страшенно! Завжди любила оточувати себе гарними молодими дівчатами; твердить, мовби це її омолоджує. На її думку, твори Емілі виказують справжній талант. Якби вона взяла над нею опіку, то для Емілі це була би велика удача! Тільки послухай, Емілі, — будь, на Бога, ласкавою до Чу-Чіна. Якщо ти його образиш, Жанета не зробить для тебе нічого — навіть коли припускатиме, що ти є другим Шекспіром.