Розділ «Вибрані репортажі, публіцистика, листи»

Хто послав близько тисячі ветеранів війни, серед яких були дужі, здатні до важкої праці, але просто невдахи, а були й кволі, навіть хворі, в дощані бараки Флорідських островів у пору ураганів?

Чому їх не евакуювали в неділю або принаймні в понеділок вранці, коли стало відомо, що над островами може знятися ураган, і коли єдина можливість врятувати їх була евакуація?

Хто дав розпорядження, щоб поїзд, посланий для евакуації ветеранів, вийшов з Майамі лише о 4.30 в понеділок, і його зірвало вітром з рейок раніше, ніж він досяг місця призначення?

Це ті запитання, на які комусь доведеться відповідати, і відповідати переконливо, — інакше те, що трапилося на рівнині Анакостія, видається актом милосердя порівняно з тим, що сталося на Верхньому й Нижньому Матекумбе.

Коли ми дісталися до Нижнього Матекумбе, на воді біля порома плавали трупи. Кущі навколо були бурі, наче на ці острови раптом прийшла осінь, де її ніколи не буває, а буває тільки ще більш грозове літо. Осінь — бо все листя пооблітало. У верхній частині острова на два фути лежав нанесений морем пісок, а на будівництві моста — перекинуті важкі машини. Там, де море пройшло островом, він нагадував дно пересохлої річки. Зник залізничний насип, зникли й люди, які ховалися за ним і хапалися за рейки, коли підступала вода. Тепер вони лежали долілиць або навзнак серед манглів. Найбільше трупів було в переплутаному гіллі вічнозелених, а тепер побурілих манглів, за цистернами й водокачкою. Люди чіплялися за манглі, шукаючи захисту, поки їх не зносило вітром і водою, яка весь час прибувала. Багато хто з них відпускав гілки не зразу, а тільки тоді, коли не міг уже більше триматися. Далі трупи почали траплятися високо на деревах, куди їх закинули хвилі. Вони були скрізь, і на сонці їм уже ставали тісними їхні сині куртки й фуфайки, що завжди вільно метлялися у них на плечах, коли вони бродяжили й голодували.

Багатьох з них бачив я на вулицях міста і в шинку Джозі Грента, коли вони приходили туди в день зарплати, і одні були п'яні як ніч, а інші трималися хвацько; одні стали бродягами мало не від самої Аргонни, а інші зосталися без роботи тільки на минуле різдво; одні були компанійськими хлопцями, а інші відносили свої гроші до ощадної каси, а самі йшли просити чарку в добрих людей, що встигли вже випити; одні любили битися, а іншим подобалося гуляти містом, і всі вони мали те, що залишає нам війна. Але хто ж послав їх сюди на смерть?

Я чую, як той, хто послав їх, хто б він не був, говорить виправдуючись перед самим собою: їм тепер краще. Та й яка користь була від них отут? Ніхто не відає про випадковості або про діяння божі. Вони мали добрий харч, добре житло, до них добре ставилися, і тепер, будемо сподіватися, вони знайшли добру смерть.

Але я хотів би, щоб той, хто послав їх сюди, виніс хоча б одного з манглевих хащів, або перевернув горілиць одного з тих, що лежали на сонці біля канави, або зв'язав п'ятьох разом, щоб вони не спливали на поверхню, або вдихнув той запах, який, гадалося, дасть бог, ніколи вже не доведеться вдихати. Але тепер ясно, що не може бути щастя, коли багаті негідники затівають війну. Нещастя триватимуть доти, доки всі учасники не загинуть.

Отже, позатуляйте носи, а ви, ви, хто опублікував у розділі літературних новин, що вирушаєте в Майамі подивитися на ураган, бо він потрібен вам для вашого нового роману, а тепер злякалися, що вам не доведеться його побачити, — ви можете й далі читати газети, там ви знайдете все потрібне для вашого роману, але мені хочеться схопити вас за ваші штани, які ви протерли, пишучи повідомлення для розділу літературних новин, і повести в ті манглеві хащі, де лежить, роздута, мов куля, униз головою жінка, а біля неї — інша, уткнувшись головою в кущі, й розповісти вам про те, що це були дві дуже гарненькі дівчини, власниці заправочної станції і закусочної при ній, і що туди, де вони зараз лежать, їх привело їхнє «щастя». І ви можете записати це для вашого нового роману, до речі, як посувається ваш новий роман, любий колего, брате по перу?

Але тут саме прийшов один із восьми мешканців табору, де жило 187 чоловік, коли не рахувати тих дванадцяти, які поїхали до Майамі грати в футбол (що ви скажете про такий процент, ви, любителю нещасних випадків?), і говорить таке: «А ось і моя стара. Пухкенька, правда ж?» Та той хлопець просто зсунувся з глузду, тож покинемо його й сядемо в човен, щоб доїхати до П'ятого табору.

П'ятий табір — це той-таки, де з 187 залишилося в живих вісім, проте ми знайшли тільки шістдесят сім, а коли додати ще тих двох біля канави, — разом буде 69. Решта в манглях. Щоб знайти їх, не потрібен собака-шукач. А саричів навколо не видно. Жодного сарича. Як це так? Ви не повірите. Вітер убив усіх саричів і всіх великих птахів, навіть пеліканів.

Загиблі лежать у мокрій траві біля канави. Ось іще один! Він у черевиках, покладіть його, не чіпайте, на вигляд йому років шістдесят, черевики, комбінезон з мідними застібками, синя перкалева сорочка без коміра, водонепроникна куртка, це таки справді підходящий костюм, кишені — порожні. Переверніть його. Обличчя набрякло, не впізнаєш. Та він і не схожий на ветерана війни. Надто старий. У нього сиве волосся. Не мине й тижня — у вас теж буде сиве волосся. А ззаду в нього великий, просто величезний пухир на всю спину — ось-ось лусне в тому місці, де задерлася куртка. Переверніть-но його ще раз. Ну звичайно — ветеран. Я знаю його. Але чому він у черевиках? Може, заробив трохи грошей, ловлячи крабів, то й купив. Ви не знаєте цього чоловіка. Тепер його не можна впізнати. Я знаю його, в нього немає великого пальця на руці. Ось чому я його впізнав. Краб відкусив йому пальця. Вам здається, що ви тут усіх знаєте. А довго ж ви протрималися, приятелю, поки вас занудило. Шістдесят сімох побачили і аж на шістдесят восьмому вас занудило.

І от ви йдете повз канаву, там, де ще збереглася канава, і вода тепер спокійна, прозора й синя, і все майже так, як узимку, коли сюди приїздять мільйонери, тільки тоді не буває мух, москітів і запаху мерців, завжди однакового, хоч до якої країни приїдеш, — і ось тепер від них такий самий запах на вашій батьківщині. Чи, може, це тільки від мертвих солдатів однаковий запах, якої б національності вони не були і хто б не посилав їх на смерть?

Хто послав їх сюди?

Сподіваюсь, він прочитав це, — як він себе почуває?

Він теж помре, може, навіть без попередження про ураган, а проте, можливо, це буде легка смерть і не треба буде чіплятися за щось, поки стане сили, аж поки пальці почнуть сковзати і все заступить темрява. А вітер виє, як паровозний свисток, різко викрикуючи наприкінці (бо вітер плаче саме так, як пишуть у книжках), а потім канава насувається ближче, і висока стіна води перекочується через дамбу ще і ще, і тоді воно, хоч би що це було, наздоганяє тебе, і ось ти лежиш перед нами, вже нікому не потрібний, сповнюючи смородом манглі.

Ти мертвий, брате мій! Хто ж покинув тебе в пору ураганів на островах, де від урагану загинула до тебе тисяча людей, що прокладали дорогу, яку змила тепер вода?

Хто покинув тебе там? І як карають тепер за вбивство?

Крила над Африкою

(Кілька слів про орнітологію)