Розділ «Вибрані репортажі, публіцистика, листи»

По дорозі до Рамбуйє до нас приєднався лейтенант протитанкової роти піхотного полку Ірвінг Крігер із Іст-Оренджа, штат Нью-Джерсі. Невисокий, кремезний лейтенант Крігер був завзятим воякою і мав дуже веселу вдачу. Я помітив, що партизанам він одразу дуже сподобався. А побачивши, як він знаходить і знешкоджує міни, вони стали цілком йому довіряти. Взагалі, коли маєш справу з нерегулярними підрозділами, справжньої дисципліни можна досягти лише особистим прикладом. Вони воюватимуть, поки в тебе вірять. А втративши віру в тебе чи в необхідність виконувати те чи інше завдання, вони враз розбіжаться.

Військовим кореспондентам заборонено командувати військами, і я привіз партизанів у штаб піхотного полку тільки, щоб вони розповіли там, що знають. У всякому разі, це був чудовий день. Ідучи до Рамбуйє рівною чорною дорогою, обсадженою великими платанами, ліворуч від якої тяглася стіна парку, ми спустилися до підніжжя пагорба й побачили попереду завал.

Ліворуч валявся розбитий джип. Трохи далі стояли дві танкетки, що їх німці використовували як протитанкові самохідні гармати. Одна — на дорозі, націлена на пагорб, схилом якого ми їхали вниз до завалу із зрубаних дерев. Друга — праворуч на узбіччі. У кожній було по двісті фунтів тринітротолуолу. Керували ними по дротах, що тяглись на завал. Коли б танкова колона з'явилася на дорозі, назустріч їй випустили б танкетку, що стояла теж на дорозі. Якби колона звернула праворуч, — а нічого іншого їй не лишалося, бо зліва тяглася стіна парку, — другу танкетку пустили б проти неї з флангу. Вони сиділи на дорозі, наче потворні жаби. Перед самим завалом лежав ще один розтрощений джип і велика вантажна машина, також розбита.

Лейтенант Крігер пірнув у мінне загородження, поставлене довкола двох великих дерев, повалених упоперек дороги. В цю хвилину він нагадував хлопчика, що під ялинкою шукає своє ім'я на пакунках з різдвяними подарунками. Під його керівництвом Арчі Пелкі й партизани складали міни край водяного стоку, прокладеного під дорогою. Французи розповіли, що на цьому місці німці розстріляли американський розвідувальний дозор. Вони пропустили через перехрестя в напрямку Рамбуйє броньовик, що їхав попереду, а по решті машин — ваговозу й двох джипах — відкрили протитанковий і кулеметний вогонь. Семеро чоловік було вбито. Потім німці зяяли з ваговоза американські міни й замінували дорогу.

Французи поховали американців у полі, поряд з дорогою, де вони потрапили в засідку. Поки ми носили міни, з'явилися француженки, поклали квіти на могили й помолилися над ними. Розвідувальної роти ще й досі не було, зате прибули люди лейтенанта Крігера, і тепер він мав радіозв'язок з полком.

Разом з групою французьких партизанів я ввійшов у місто, і там ми дізналися, куди і в якому складі відійшли німці. Я переказав ці відомості лейтенанту Крігеру, і, оскільки ми знали, що між нами й німцями немає ніякого прикриття, а німці, як згодом з'ясувалося, мали за містом принаймні десяток танків, було вирішено відновити мінне загородження на той випадок, якщо німці повернуться, й виставити біля нього надійну охорону. На щастя, в цей час прибула розвідувальна рота на чолі з лейтенантом Пітерсом із Клівленда, штат Огайо, і наші турботи на якийсь час скінчилися.

Тієї ночі партизани вислали дозори на головні дороги із Рамбуйє, щоб прикрити розвідників Пітерса, які займали центр міста. Вночі була злива, і до ранку партизани промокли і втомилися. Напередодні їх одягли в робочі спецівки, знайдені в ваговозі, де загинули американці з розвіддозору, що потрапив у засідку.

Коли ми вперше з'явилися в Рамбуйє, всі партизани, крім двох, були голі до пояса, і жителі зустрічали їх без будь-якого піднесення. Вдруге вони всі уже були в формі, і нас вітали досить радісно. А коли ми втретє проходили вулицями, всі були в касках, і нас вітали шаленими вигуками, без кінця цілували й заливали шампанським. Цього разу ми розмістили свій штаб у готелі «Гран Венер», де був чудовий винний погріб.

Наступного ранку я повернувся на командний пункт піхотного полку, щоб доповісти про обстановку в Рамбуйє і про те, які сили німців діяли між Рамбуйє та Версалем. Французькі жандарми та партизани в жандармській формі час від часу проникали у Версаль, а відомості від груп Опору надходили щогодини.

Ми мали докладну інформацію про пересування німецьких танків, вогневі позиції наземної та зенітної артилерії, чисельність німецьких військ та їхнє розташування.

Ці відомості постійно уточнювались і поповнювались. Командир піхотного полку послав мене в штаб дивізії, де я доповів про все, що відбувалося в Рамбуйє і його околицях. Для бійців руху Опору було одержано додаткову зброю, захоплену на німецьких складах у Шартрі.

Поки я повернувся до Рамбуйє, лейтенант Пітерсон із своєю розвідротою трохи просунувся вздовж дороги на Версаль, і на підмогу йому прибув якийсь бронетанковий підрозділ. Поява військ у місті та свідомість того, що між нами й німцями є ще хтось, дуже нас підбадьорили, бо ми вже знали, що серед п'ятнадцяти німецьких танків, які діяли на північ від Рамбуйє, було три «тигри».

Після полудня в місто наїхали нові люди. Тут були офіцери англійської й американської розвідок, які або повернулися з завдання, або чекали на нього, кілька кореспондентів газет, якийсь полковник з Нью-Йорка (старший за званням серед американських офіцерів) і капітан-лейтенант Лестер Армор із резерву ВМС США. Саме в цей час обидві бронетанкові розвідгрупи одержали наказ, що скасовував усі завдання і вказував пункт, до якого їм належало відійти.

Після їхнього відходу між містом і німцями не залишилось жодного підрозділу. На цей час ми мали точні дані про чисельність і тактику німців. Їхні танки маневрували між Траппом і Ноф-ле-Вьє, перекриваючи дорогу Гудон — Версаль. Пересуваючись боковими дорогами, вони з'являлися в різних місцях на шосе між Рамбуйє і Версалем. Легкі танки та мотоциклісти патрулювали також район на схід від нас, довкола Шевреза та Сен-Ремі-ле-Шевреза.

Тієї ночі, з відходом розвідувальних груп, Рамбуйє обороняли змішані дозори із бійців регулярних частин і партизанів з протитанковими гранатами та стрілецькою зброєю. Цілу ніч періщив дощ, і я ніколи ще не почував себе таким самотнім, як між другою і шостою ранку. Не знаю, чи уявляєте ви, що відчуваєш, коли спочатку попереду є свої підрозділи, а потім їх відводять, і ти залишаєшся їв великому і прекрасному місті, що зовсім не постраждало, і повному прекрасних людей, і за це місто ти відповідаєш. Інструкція для військових кореспондентів, що мала бути порадником у найскладніших становищах, такого становища не передбачала. Отже, було вирішено прикрити місто наскільки можливо, а якщо німці помітять відхід американських підрозділів і просуватимуться вперед, шукаючи сутичок з нами, не уникати їх. Так ми й робили.

В наступні дні їхні танки розгулювали перед нами по всіх дорогах. Німці брали заложників по селах, хапали членів руху Опору й розстрілювали їх. Вони роз'їжджали всюди, де хотіли. Але весь цей час слідом за ними невідступно їздили на велосипедах французькі партизани і сповіщали нам докладні відомості про їхнє пересування.

Людина не повинна була з'являтися в будь-якій місцевості більше одного разу, якщо тільки вона не мала для цього поважного приводу. Інакше на неї падало підозріння, і німці розстрілювали її. Тих, хто повернувся із завдання і знав, як нас мало, тримали під арештом, щоб не дати їм піти знову на зайняту німцями територію, де їх могли схопити й примусити говорити.

З німецької танкової частини, що стояла навпроти нас, дизертирував зовсім молодий поляк. Він закопав свою форму й автомат і пробрався в наш бік у спідній білизні й штанях, які знайшов у розбомбленому будинку. Він приніс цінні відомості й був відправлений працювати в готель на кухню. Наша конвойна служба тоді але ніяк не славилася, бо кожен, хто мав зброю, був у дозорі. Але я пам'ятаю, як кухар приголомшив полковника, коли з'явився в їдальні, що правила за командний пункт, і попросив дозволу послати полоненого без охорони в пекарню по хліб. Полковник був змушений відмовити. Згодом той самий полонений попросив у мене дозволу відкопати під конвоєм форму й автомат, щоб воювати в повному спорядженні. На жаль, і в цьому йому довелося відмовити.

В період цієї незвичайної війни німецький танк якось підкрався путівцями на відстань трьох миль від міста, і розстріляв симпатичного поліцейського, що стояв тоді на посту, та одного з місцевих партизанів. Всі, хто був поблизу, кинулись у канаву й відкрили вогонь по танку, який відразу повернув назад. В цей період німці виказували прикру схильність воювати лише за статутом. Якби вони плюнули на той статут, то могли б уже бути в місті, цмулити чудові вина в готелі «Гран Венер» і навіть витягти з кухні свого поляка й або розстріляти його, або знову нап'ясти на нього форму.

Дивні речі відбувалися в ті дні в готелі «Гран Венер». Один старий, якого я бачив тиждень тому під час взяття Шартра й підвіз на джипі до Епернона, прийшов до мене й сказав, що, на його думку, в лісі під Рамбуйє можна зібрати дуже цікаві відомості. Але я кореспондент, і це не моє собаче діло. Потім зустрічаю його на дорозі в шести милях на північ від міста, і він викладає мені всю інформацію про мінне поле й вогневу позицію протитанкової гармати відразу за Траппом. Посилаю перевірити дані. Вони підтверджуються. Потім довелося тримати старого під охороною, бо він хотів далі збирати дані, але забагато знав про наше положення, щоб ризикувати тим, що його схоплять німці. І, разом з молоденьким поляком, старого задля його ж безпеки було взято під охорону.