Розділ «Острови в океані»

— Мені, мабуть, через них страхіття снилися б, — озвався Ендрю. — Добре, що нам тепер їх не дістати.

— А який був би трофей, — провадив Том-молодший. — Було б що показати в школі.

— Коли б ми їх і дістали, вони належали б Девові, — сказав Ендрю.

— Ні, вони належали б Едді, — заперечив Том-молодший. — А я б його попрохав, і, гадаю, він оддав би їх мені.

— Він оддав би їх Девові, — не поступався Ендрю.

— Навряд чи варто тобі, Деве, сьогодні знову плавати, — сказав Томас Хадсон.

— Та це ж іще коли буде, аж після обіду, — озвався Девід. — Нам доведеться почекати відпливу.

— Я маю на думці лови.

— Едді сказав, що можна.

— Я чув. Але в мене й досі душа не на місці.

— Але ж Едді знає.

— То ти не хочеш зробити мені цей подарунок?

— Ну, звісно, тату, коли ти просиш. Але я так люблю плавати під водою. Мабуть, найдужче за все інше. До того ж Едді каже…

— Гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Адже подарунки випрошувати не заведено.

— Тату, ти не так мене зрозумів. Якщо ти не хочеш, я не піду. Та тільки Едді сказав…

— А мурени? Едді казав про мурен.

— Тату, але ж мурени є завжди. Ти сам навчав мене не боятися мурен, казав, як з ними поводитись, і як їх стерегтися, і в яких норах вони живуть.

— Знаю. Але я ж таки й пустив тебе туди, куди запливла акула.

— Тату, ми всі там були. Не бери на себе великої вини. Просто я заплив надто далеко, а перед тим упустив з гарпуна великого жовтохвоста, ото від нього й пішов дух крові та принадив акулу.

— А ти бачив, як вона примчала? Наче добрий гончак, — сказав Томас Хадсон. Він силкувався погамувати хвилювання. — Я й раніше помічав, як швидко вони женуть на здобич. Одна така жила коло Великої скелі, то щоразу так перла на дух наживки… Мені дуже соромно, що я не поцілив цю.