Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

Я не хотів тебе образити. Це просто невдалий жарт. Я взагалі не хочу тебе ображати, бо відтепер ми житимемо разом, ти і я. Сподіваюсь, що житимемо», — додав він і випив келих вина.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ

День видався холодний, вітряний та ясний; вони стояли біля вітрини ювеліра і розглядали дві фігурки негренят з чорного дерева, оздоблені самоцвітами. «Котрий з них гарніший?» — думав полковник.

— Котрий тобі більше подобається, доню?

— Мабуть, отой, що праворуч. У нього симпатичніше обличчя, правда?

— Бони обидва симпатичні. Якби ми жили в давні часи, я волів би, щоб тобі прислуговував отой.

— Гаразд. Тоді купимо його. Зайдімо досередини, нехай їх нам покажуть. І я спитаю, скільки вони коштують.

— Я сам піду.

— Ні, за ціну краще я спитаю. З мене заправлять менше. Ти ж усе-таки багатий американець.

— Et toi[198], Рембо?

— Верлен був би з тебе дуже кумедний, — сказала дівчина. — Будьмо якимись іншими славетними особами, добре?

— Заходьте, ваша величність, і швидше купімо цю кляту цяцьку.

— Не вийде з тебе і справжнього Людовіка XVI.

— Зате я поїду з тобою на страту і плюну з ешафота.

— Давай забудемо про страти й про всі знегоди, купимо негренятко, а тоді підемо до Чіпріані та будемо гратися в славетних.

Продавець показав їм негренят, і дівчина запитала, скільки вони коштують; зав'язалася жвава розмова, й ціна набагато зменшилась. Та все одно в полковника не знайшлося стільки грошей.

— Я піду до Чіпріані й позичу в нього.

— Не треба, — сказала дівчина. Вона попросила продавця: — Покладіть це в футляр і відішліть до Чіпріані. Перекажіть, що полковник просив заплатити й залишити в себе, поки він прийде.

— Будь ласка, — сказав продавець. — Все буде зроблено.

Вони вийшли на вулицю, на сонце і нещадний вітер.