Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

— А ми й далі поїдемо цією машиною?

— Не знаю. Побачимо.

— Подумайте про крила, пане полковнику.

— Ми їх підріжемо, як індіанці в Оклахомі. Крила в неї завеликі. Все в ній завелике, крім мотора. Мотор у неї добрий, Джексоне.

— Авжеж, пане полковнику. Приємно їхати такою машиною до шосе. Тому мені й не хочеться, щоб з нею щось сталося.

— Дякую, Джексоне. Але не варто хвилюватися.

— Я й не хвилююсь, пане полковнику.

— От і гаразд, — сказав полковник.

Він теж перестав хвилюватися, бо раптом помітив вітрило, до промайнуло за купою темних дерев, — велике червоне вітрило, що скісно й стрімко спадало донизу; воно поволі пливло за деревами.

«Чого завжди стискається серце, коли бачиш вітрило? — подумав полковник. — Чого в мене стискається серце, коли я бачу великих, поважних, полових волів? Мабуть, є щось таке в їхній довільній ході, в їхній масті та великих спокійних постатях.

Але мене хвилює і гарний великий мул, і вервечка ситих в'ючних мулів. І койот, коли мені доводиться його бачити, і вовк, що рухається зовсім не так, як інші звірі,— сірий, упевнений у собі, з гордою поставою важкої голови й недобрими очима».

— Ви колись бачили вовків поблизу Ролінса, Джексоне?

— Ні, пане полковнику. Їх винищили, коли мене ще не було на світі,— потруїли геть усіх. Зате у нас багато койотів.

— Ви любите койотів?

— Я люблю слухати їх ночами.

— Я теж. Дуже люблю. Але ще дужче я люблю дивитися на вітрильники, що пливуть попід берегом.

— Онде якраз такий вітрильник, пане полковнику.

— То в каналі Сіле, — сказав полковник. — Цей вітрильник пливе до Венеції. Вітер дме з гір, і він пливе досить швидко. Як вітер не вщухне, то вночі підморозить, і тоді буде сила качок. Зверніть ліворуч і їдьте понад каналом. Тут досить гарна дорога.

— В наших краях рідко полюють на качок. А от у Небрасці на річці Платт качок достобіса.

— То, може, пополюєте там, куди ми їдемо?