Розділ «19 ВІДТВОРЕННЯ»

— Ти не розумієш. Він переслідуватиме мене. Переслідуватиме її.

— Твоя правда, я не розумію.

Насправді вона все розуміла, чи їй здавалося, що розуміє, але… «Перебийся цей день», — так він сказав їй.

— Гаразд. Я спробую пояснити. Я й сама не все розумію — є речі, яких я не знаю, — але розкажу тобі, що зможу.

— Дякую кра…

Сюзанна не встигла договорити, вона знов провалилася, мов та Аліса у кролячу нору. Її понесло вниз — крізь туалет, крізь підлогу, крізь труби під підлогою — в інший світ.

ДЕВ’ЯТЬ

Цього разу її падіння закінчилося не в замку. Роланд розповідав їм деякі історії зі свого мандрівного минулого — про санітарок-вампірок і маленьких лікарів Елурії, про бродячі води Східного Давна і, звісно, історію свого фатального першого кохання — тож це падіння нагадало їй занурення в ті його розповіді. Або в якусь конячу оперу (їх ще називали «дорослі вестерни») на ще порівняно новому телеканалі Ей-Бі-Сі: «Шугафут» з Таєм Гардіном, «Волоцюга» з Джеймсом Гарнером або улюблений серіал Одетти Голмс — «Шаєн» з Клінтом Вокером. (Одного разу Одетта написала листа до редакції, пропонуючи їм одночасно підняти цілину й залучити до себе нову аудиторію глядачів — зняти серіал про мандрівного ковбоя-негра після Громадянської війни. Відповіді вона так і не отримала. І вирішила, що писати той лист взагалі було безглуздям, тільки час згаяла.)

Перед нею була стайня з вивіскою: ДЕШЕВЕ ЛАГОДЖЕННЯ ЗБРУЇ. Вивіска на готелі обіцяла ЗАТИШНІ КІМНАТИ, ВИГІДНІ ЛІШКА. Навкруги розташувалося щонайменше п’ять салунів. Перед одним з них іржавий робот на рипучому гусеничному ходу вертів туди-сюди кулястою головою, транслюючи порожньому місту заклики з гучномовця у формі ріжка, що містився по центру його рудиментарного обличчя: Дівчатка, дівчатка, дівчатка! Є живі цяці, а є кіберки, та нема між ними різниці, ви її не помітите, вони покірно зроблять все, чого вам забагнеться, вони не знають слова «ні», вони дарують задоволення кожним своїм порухом! Дівчатка, дівчатка, дівчатка! Є живі цяці, а є кіберки, та нема між ними різниці, ви її не помітите, коли ловитимете кайф! Вони роблять те, чого бажаєте ви! Вони бажають того, чого бажаєте ви!

Поряд із Сюзанною йшла гарна біла молодичка з роздутим черевом, подряпаними ногами і чорним волоссям до плечей.

Вони якраз проходили повз фальшивий фасад салуну з пафосною вивіскою ФЕДІКСЬКИЙ ГУД-ТАЙМ САЛУН, БАР І ТАНЦ-ЕМПОРІУМ, на ній була вилиняла картата сукня, котра аж так підкреслювала фігуру цієї ось-ось породіллі, що виглядало це якимсь ледь не апокаліптичним вибриком. Гуарачі, в які вона була взута на замковій вежі, поступилися місцем стоптаним, обшарпаним чоботам. Обидві вони були взуті в чоботи, їхні підбори лунко рокотали по дерев’яному хіднику.

З чергового занехаяного бару далі по дорозі долинули рвані звуки якогось зухвалого рег-тайму,[82] і Сюзанні пригадався старий вірш.

А двійко хлопців у салуні «Маламут» затіяли стрільбу![83]

Вона не здивувалася, прочитавши на двостулкових дверцятах напис: СЕРВІСІВ САЛУН МАЛАМУТ.

Вона трохи стишила ходу, щоб кинути погляд поверх дверцят, які мали форму кажанячих крил, і побачила хромоване піаніно, яке грало саме собою, укриті пилом клавіші підскакували й падали, усього лише механічний мюзик-бокс, без сумніву, випущений безмежно популярним «Північним центром позитроніки» розважає порожнечу, якщо не рахувати мертвого робота та двох скелетів у дальньому кутку, зайнятих довершенням процесу власного розкладання — перетворенням себе з кістяків на пил.

Ще далі, наприкінці єдиної в цьому місті вулиці, забовваніла замкова стіна. Така висока і широка, що вона загородила собою ледь не все небо.

Раптом Сюзанна зацідила собі кулаком у скроню. Потім простягнула руки перед собою і клацнула пальцями.

— Що це ти таке робиш? — спитала Мія. — Прошу, скажи мені.

— Перевіряю, чи я насправді тут. Чи я реальна.

— Ти реально тут.