Розділ «ЧАСТИНІ ТРЕТЯ У ВАНДЕЇ»

Це був перший, хто трапився йому під руку. Це був Гро-Ален.

Гро-Ален кричав:

— Я боюся.

Маркіз віддав Гро-Атена Радубові, який передав його нижньому солдатові, той передав його далі, і тимчасом, як Гро-Ален, що дуже злякався й кричав, переходив з рук в руки аж до низу драбини, маркіз знову відійшов і повернувся до вікна з Рене-Жаном, що борсався й плакав і вдарив Радуба в той момент, коли маркіз передавав його сержантові.

Маркіз знову повернувся до залу, де вирувало полум’я. Жоржетта лишилася сама. Він підійшов до неї. Вона усміхалася. Цей гранітний чоловік відчув, що щось вогке підступає йому до очей. Він спитав:

— Як тебе звати?

— Олзета, — сказала вона.

Він узяв її на руки, вона все усміхалася, і в той момент, коли він передав її Радубові, його душа, така гордовита й похмура, була вражена сяйвом невинності, і старий, передаючи маленя, поцілував його.

— Це ж наша маленька лялечка! — кричали солдати.

Жоржетту теж передавали з рук до рук під захоплені вигуки. Солдати ляскали в долоні, тупотіли ногами. Старі гренадери плакали, а вона усміхалася їм.

Мати була внизу біля драбини, задихана, безтямна, наче п’яна від цієї несподіванки, із пекла кинута враз у рай. Раптова, несподівана радість теж вбиває серце. Вона простягла руки, вона схопила Гро-Алена, потім Рене-Жана, потім Жоржетту, вона вкривала їх поцілунками, потім зайшлася сміхом і впала непритомна.

Пролунав грімкий крик:

— Всі врятовані.

Справді, всі були вже врятовані, крім маркіза.

Але ніхто не думав про його врятування, можливо, й він сам.

Він постояв якийсь час у задумі край вікна, немов хотів дати змогу полум’яній безодні зробити вибір. Потім не поспішаючи, помалу, спокійно він переступив через вікно і, не обертаючись, прямий, випростаний, сперся на щабель, маючи позад себе пожежу, а перед собою безодню, і став спускатися по драбині в мовчанні, з величністю привида. Ті, що були на драбині, кинулися вниз, з тремтінням і священним жахом відступаючи перед цим чоловіком, як перед видінням. А він тимчасом серйозно і спокійно спускався в темряву, що була перед ним. І в той час, як вони відступали, він до них наближався. Жоден м’яз не ворушився на його мармурово-білому лиці, а в його застиглому погляді, здавалося, не було й іскри життя. І з кожним кроком, який він робив до цих людей, очі яких пильно дивилися на нього з пітьми, він наче ставав все більшим, драбина здригалася і рипіла під його важкими ногами, і здавалося, що це статуя командора спускається в свою могилу.

Коли маркіз був унизу, коли він з останнього щабля ступив на землю, чиясь рука лягла йому на плече.

Він обернувся.

— Я заарештовую тебе, — сказав Сімурден.

— Я схвалюю твій вчинок, — промовив Лантенак.