Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА В ПАРИЖІ»

Всюди були газети. Перукарські підмайстри завивали перед очима публіки жіночі перуки, а хазяїн тимчасом читав уголос «Монітер». Інші, енергійно жестикулюючи, обговорювали в гуртках газету Дюбуа-Крансе «Порозуміймось» або «Сурму отця Бельроза». Іноді цирульники були водночас ковбасниками, і на вітринах у них красувалися окістя й ковбаси поряд із золотоволосою лялькою.

Торговці відкрито продавали «емігрантські вина». Один з торговців оповіщав про такі вина п’ятдесяти двох сортів. Інші продавали годинники в формі ліри і «герцогинські» канапи. Один перукар написав на вивісці: «Брию духовенство, зачісую дворянство, підстригаю третій стан». Ходили ворожити на картах до Мартена, у будинок № 173 на вулиці Анжу, колишній Дофіна.

Хліба невистачало, вугілля невистачало, мила невистачало. Вулицями проходили гурти дійних корів, пригнаних з провінцій. У Валле баранина продавалась по п’ятнадцять франків за фунт. Об’ява Комуни визначала по фунту м’яса в декаду на кожного. Біля дверей крамниць утворювалися хвости; один з таких хвостів став легендарним, він тягся від бакалійної крамниці на вулиці Пті-Карро до середини вулиці Монторгейль. Стояти в хвості називалося «держати шворку», бо в черзі люди трималися руками за довгу мотузку. Жінки в ці важкі часи були терплячі й лагідні. Вони мужньо вистоювали цілі ночі в черзі до пекарні.

Заходи революції були вдалі. Вона поборювала загрозливу нужду двома небезпечними засобами: асигнаціями і максимумом[35]. Асигнації були важелем, максимум — точкою опори. Цей емпіризм врятував Францію. Вороги, як кобленцькі, як і лондонські, спекулювали на асигнаціях. Дівчата на вулицях пропонували купувати лавандову воду, підв’язки, причіпні коси, а разом і обмінювали асигнації. Були валютники з вулиці Вів’єн, у брудних черевиках, з масним волоссям, у хутряних шапках з лисячим хвостом, і міняйли з вулиці Валуа, в лакованих чобітках, з зубочистками в роті, яких вуличні дівчата звали на «ти». Народ полював на них, як і на злодіїв, що їх роялісти називали «активними громадянами». А втім, крадіжок було дуже мало. Люті злидні і стоїчна чесність. Босі й голодні проходили повз вітрини ювелірів Пале-Егаліте, суворо опустивши очі. Під час обшуку, який Антуанська секція влаштувала у Бомарше, одна жінка зірвала в саду квітку. Народ побив її.

Дрова коштували чотириста франків сріблом за сажень. Можна було бачити на вулиці людей, що пиляли на дрова свої ліжка. Фонтани зимою замерзали. Вода коштувала двадцять су за відро. Усі стали водоносами. За луїдор давали три тисячі дев’ятсот п’ятдесят франків. Візникам за один кінець платили шістсот франків. При розплаті з візником, найнятим на день, можна було почути таку розмову: «Скільки я вам винен?» — «Шість тисяч ліврів». Торговка городиною продавала за день на двадцять тисяч франків. Жебраки казали: «Майте милосердя, допоможіть! Мені невистачає двісті тридцять ліврів, щоб купити черевики».

Біля в’їздів на мости стояли вирізьблені й пофарбовані колоси, зроблені Давідом[36], з яких Мерсьє[37] глузував, називаючи їх «величезними дерев’яними полішинелями». Ці колоси зображували повалені федералізм та коаліцію.

Не було ніякої зневіри в народі. Була тільки похмура радість, що покінчили з тронами. Волонтери плавом пливли, пропонуючи своє життя. Кожна вулиця дала батальйон. Всюди маяли прапори округ, кожен із своїм девізом. На прапорі округи Капуцинів було речення: «Ніхто нам не втне чуба». На іншому: «Благородство тільки в серці». На всіх стінах наліплені були об’яви — великі, малі, білі, жовті, зелені, червоні, друковані й писані, і в усіх клич: «Хай живе Республіка!». Малі діти лепетали: «Ça ira»[38].

Діти — це було неосяжне майбутнє.

З часом місто трагічне перетворилось на місто цинічне. Вигляд паризьких вулиць за час революції мав два різко відмінні періоди: до 9 термідора[39] і після нього. Замість Парижа Сен-Жюста[40] з’явився Париж Тальєна[41]. Такі вже дві одвічні антитези — відразу після Сіная з’явився Куртіль.

Це був приступ громадського божевілля, безперечно. Таке ж явище помічалося вже вісімдесят років перед тим. Після Людовіка XIV виникла, як і після Робесп’єра, велика потреба перепочити. Звідси Регентство, яким починається XVIII століття, і Директорія[42], якою воно закінчується. Дві сатурналії після двох тероризмів. Франція вирвалася з пуританського монастиря, як і з монастиря монархічного, з радістю нації, що позбулася гніту.

Після 9 термідора Париж став веселий, і веселість ця була шалена. Не знала впину нездорова веселість. Надпоривне бажання віддати своє життя змінилося шаленою жадобою життя, і вся велич потьмяніла. З’явився Тримальхіон, що звався Грімо де-Ла Реньєр. Став виходити «Альманах ласунів». Обідали на антресолях в Пале-Роялі під звуки фанфар, з оркестрами із жінок, які били в барабани і сурмили в сурми. Запанувала легковажна танкова музика. У Мео влаштовувалися «східні вечері», на яких курились різні пахощі. Художник Баз намалював своїх дочок, чудових шістнадцятилітніх дівчат, у вигляді одягнених для гільйотинування, тобто в червоних сорочках і з відкритими шиями. На зміну буйним танцям у руїнах церков прийшли бали Руджієрі, Люке, Венцеля, Модюї і пані Монтазьє. Замість суворих громадянок, що готували корпію для ранених, з’явилися якісь дикунки, німфи. Замість закривавлених і запорошених ніг босих солдатів замелькали прикрашені діамантами голі ноги жінок.

Разом з безсоромністю відродилась нечесність. Угорі орудували злодії-постачальники, внизу — дрібні злодії. Шахраїв у Парижі з’явилася сила, отже кожен мусив добре пильнувати свого гаманця. Ради розваги ходили на майдан Палацу Правосуддя дивитися на посаджених на ганебні лави впійманих злодійок, які поводилися дуже непристойно.

Газетники вже не кричали «Старий кордельєр» та «Друг народу», а пропонували купувати «Лист полішинеля» та «Петицію кухарчат». Маркіз де-Сад головував у секції Пік на Вандомському майдані. Драгуни Свободи 92 року відродились під назвою Рицарів кинджала[43]. Якраз у цей час на сцені виник новий тип — Жокріс. З’явилися «чудові», після них — «надзвичайні»; від Мірабо[44] скотилися до Бобеша.

Париж є велетенський маятник цивілізації, і він розгойдується від одного полюса до другого, від Фермопіл до Гоморри. Після 93 року революція увійшла в смугу дивовижного затемнення, вісімнадцяте століття немов забуло докінчити те, що розпочало. Якась оргія урвала розвиток подій, висунулась на перший план, відсунула на задній план страшний Апокаліпсис, прикрила величне видіння і вибухнула сміхом після страху; трагедія зникла в пародії, і лице Медузи в глибині обрію затьмилося карнавальним димом.

Але в дев’яносто третьому році, про який тут розповідається, вулиці Парижа ще мали величний і суворий вигляд, як на початку революції. У них були свої оратори, як-от Варле[45], що роз’їжджав у пересувному бараку, з покрівлі якого виголошував свої промови, були свої герої, один з яких звався «капітан залізних палиць», були свої улюбленці, як-от Гофруа, автор памфлета «Ружіф». Деякі з цих улюбленців народу впливали шкідливо, вплив інших був здоровий. Серед них був один чесний і непохитний — Сімурден.

II. СІМУРДЕН

Сімурден був людина високої чесності, але похмурої вдачі. В ньому було щось непохитне й невблаганне. Він був священиком, і це позначилося на ньому. Людина може мати, як і небо, темну ясність, коли щось утворить в ній ніч. Попівство створило ніч у Сімурдені. Хто був священиком, ним і лишиться.

Те, що створює в нас ніч, може створити в нас і зорі. Сімурден сяяв у темряві всіма зорями справжніх чеснот.

Його історія проста. Він був сільським священиком і учителем в аристократичному домі. Потім йому дісталась невелика спадщина, і він став вільною людиною.

Він насамперед був упертою людиною. Кожну думку він ніби тримав кліщами, вважаючи, що не має права її облишити, доки не продумає до кінця. І мислив якось завзято. Знав усі європейські мови і деякі інші. Вчився безперестанно, це допомагало йому зносити тягар цноти, але постійне приборкання почуттів приховує в собі величезну небезпеку.