Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША НА МОРІ»

— Отже, раз ви вмієте читати і прочитали об’яву, ви знаєте, що той, хто мене викаже, одержить шістдесят тисяч франків.

— Я знаю.

— Не асигнаціями.

— Так, я знаю, золотом.

— Ви знаєте, що шістдесят тисяч франків — то цілий статок?

— Знаю.

— І той, хто мене викаже, стане багатієм?

— То що?

— Багатієм!

— Я й подумав якраз про це. Побачивши вас, я сказав собі: «Той, хто викаже цього чоловіка, одержить шістдесят тисяч франків і стане багатієм! Треба швидше його сховати».

Маркіз пішов за жебраком.

Вони забралися в гущавину. Тут і містилась землянка жебрака. Це помешкання, вирите під корінням великого старого дуба, що прикриває його своїми гілками, було низьке, темне, надійно сховане від людського ока. В ньому вистачало місця тільки на двох.

— Я передбачав, що мені, може, доведеться приймати гостя, — сказав жебрак.

Такі підземні житла трапляються в Бретані частіше, ніж думають. Селяни називають їх «печерами». Так само звуться і тайники, видовбані в мурах. Кілька горщиків, постіль із соломи або промитих та висушених водоростей, груба ряднина замість ковдри, кілька шматків губки з кресалом та каганець — оце й усі «меблі» такого житла.

Жебрак та маркіз поставали майже навкарачки і пролізли в землянку, химерно перерізану товстими коренями дерева; сіли на купі сухих водоростей, що заміняли ліжко. Між двома коренями, які створювали щось на зразок дверей, проникало трохи світла. Вже настала ніч, але очі пристосовуються до темряви і завжди можуть знайти в ній трохи світла. Бліда пляма — відблиск місяця — лежала біля входу. В кутку видно було глечик з водою, гречаний корж і каштани.

— Давайте вечеряти, — сказав бідняк.

Вони поділили каштани. Маркіз вийняв свій сухар. І вони стали їсти, відкушуючи з одного шматка і запиваючи один після одного з того самого кухля.

Вони розмовляли.

Маркіз розпитував цього чоловіка:

— То вам усе одно, чи трапляються якісь події, чи нічого не трапляється?