Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

О, ні, воно всіяне білим цвітом.

Повітря напоєне солодкими пахощами бузку.

Унизу, під моїми ногами, лежить ще сонне місто, мов обіцянка раю на землі… Ані звуку. Лише пахощі й сіяння.

Я б міг з заплющеними очима віднайти маленький провулок алхіміків — таким знайомим видався мені кожний крок.

Але там, де нині вночі були дерев’яні штахети перед білим будиночком, тепер розкішна, позолочена огорожа відмежовує садибу від вулички.

Два могутні тиси нависають над низьким, квітучим живоплотом, ніби сторожі по обидва боки вхідних воріт.

Я стаю навшпиньки, щоб заглянути поверх живоплоту; тут мене засліплює інша розкіш: садові мури повністю викладені мозаїкою. Чудернацька картина в аквамаринових і золотих барвах зображувала культ єгипетського бога Осіріса.

Брама — то сам бог: Гермафродит із двох половинок воріт: права — жіноча, ліва — чоловіча. Він сидить на коштовному, пласкому, перламутровому троні з золотою головою зайця; вуха його підняті догори й тісно стулені, нагадують сторінки розгорненої книги…

Пахне росою, з-поза муру долинають духмяні пахощі гіацинтів…

Я довго стою, мов закам’янілий. Здається, ніби чужий світ підступив до мене… Ліворуч, з-поза ґрат, до мене підходить старий садівник, а може, слуга, у черевиках із срібними пряжками, жабо та дивно скроєному сурдуті, запитує, чого я бажаю.

Я мовчки простягаю йому загорнений у папір капелюх Перната.

Коли брама прочиняється, я бачу в глибині схожий на храм мармуровий будиночок, а на його східцях

До нього горнеться

Обоє дивляться униз — на місто.

На мить Міріам обертається, помічає мене, усміхається і щось шепоче Атанасіусові Пернату.

Я заворожений її красою.

Вона така ж юна, як сьогодні вві сні.

Атанасіус Пернат поволі повертає до мене голову, і моє серце завмирає: Я ніби дивлюся на себе в дзеркало — так схоже його обличчя на моє.

Потім стулки брами зачиняються, і я бачу лише мерехтливу постать Гермафродита.

Старий слуга повертає мені капелюха, я чую його голос ніби з-під землі: