Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

— Пусте! Де Півняча вулиця?

Товстим пальцем портьє показав на карті:

— Ось тут, прошу.

— А шинок У Лойзичека?

— Осьдечки, прошу.

— Дайте мені великий шмат паперу…

— Будь ласка.

Я загорнув у папір капелюх Перната. Дивно, він майже новий, бездоганно чистий, а такий крихкий, мовби йому сто років…

Простуючи до єврейського кварталу, я міркував:

Усе, чого зазнав цей Атанасіус Пернат, я пережив у своєму сні, за одну лише ніч почув, побачив і відчув так, ніби це відбувалося зі мною. То чому не знаю, що саме побачив він тієї миті, коли канат урвався, і він скрикнув: «Гілель! Гілель!»

Бо він тієї миті відділився від мене, збагнув я.

Я мушу знайти цього Атанасіуса Перната, хоч би навіть день і ніч довелося нишпорити кварталом…

То це Півняча вулиця?

Анітрохи не схожа на ту, що я бачив у сні!

Усуціль нові будинки.

Уже за хвилину я сидів у Лойзичека. Доволі тиха й чистенька кав’ярня.

Углибині зали — естрада з дерев’яною балюстрадою; не заперечити певної схожості з давнім шинком з мого сну.

— Чого бажаєте? — запитала кельнерка, повногруда дівиця, у тугому червоному оксамитовому фраку, що ледь не тріщав на ній.

— Коньяк, будь ласка. Дякую… О, перепрошую, панночко!

— Я Вас слухаю…