Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

— Хто власник цього закладу?

— Пан комерційний радник Лойзичек. Увесь дім належить йому. Він дуже заможний, шляхетний пан…

Ага, чоловік зі свинячими зубами на ланцюжку від годинника, пригадав я собі…

Мені зринула в голові цікава думка, яка б могла допомогти зорієнтуватися.

— Панночко!

— Прошу?

— Коли завалився кам’яний міст через Влатву?

— Тридцять три роки тому…

«Гм… тридцять три роки тому!» Я замислився: різьбяреві камей мало б нині виповнитися майже дев’яносто.

— Панночко!

— Слухаю Вас?

— Чи немає зараз серед відвідувачів когось, хто міг би пам’ятати, яким на вигляд було старе єврейське місто? Я письменник, цікавлюся…

— Серед відвідувачів? — задумалася кельнерка. — Ні… Але постривайте… Більярдист, отой, що грає зі студентом в карамболь. Бачите? Старий з гачкуватим носом? Він прожив тут усе життя, зможе багато чого Вам розповісти. Покликати його, коли він закінчить гру?

Я глянув у той бік, куди показувала дівчина.

Старий, стрункий, сивий чоловік стоїть, прихилившись до дзеркала, натирає крейдою кий. Втомлене, однак дивовижно шляхетне обличчя. Кого він мені нагадує?

— Як він називається?

Кельнерка стоїть, опершись ліктем на стіл, облизує олівця, знову й знову пише своє ім'я на мармуровій стільниці, щоразу швидко стираючи його мокрим пальцем. При цьому кидає на мене більш чи менш палкі погляди — як вже вдасться… Звісно, зводить угору брови, щоб додати собі загадковості.

— Як звуть більярдиста, панночко? — перепитую.

Я бачу, що їй любіше було б почути інше запитання. Скажімо, панночко, чому ви не носите фрак на голе тіло? Чи щось подібне… Але про це не запитую, мені не йде з голови мій сон…

— Як звуть? Як звуть? — буркає вона, надимаючи губки. — Феррі його звуть! Феррі Атенштедт.