Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

— Ви теж тут за підозрою в убивстві Цотмана? — запитав я Лойзу так, щоб ніхто не помітив.

Той кивнув.

— Уже давно.

Збігло ще кілька годин.

Я заплющив очі, прикинувся, ніби сплю.

— Пане Пернат! Пане Пернат! — почув я раптом шепіт Лойзи.

— Що? — удав я пробудження.

— Пане Пернат! Прошу вибачення… прошу… прошу, чи не знаєте, що зараз робить Розіна?.. Вона вдома? — затинаючись, допитувався бідолашний хлопець.

Мені жаль було дивитися, як він запаленими очима прикипів до моїх уст, готовий ловити кожне слово, і судомно стискав від хвилювання руки.

– Їй добре ведеться. Вона… вона працює кельнеркою… у Старому Заїзді, — збрехав я.

Я бачив, як полегшено зітхнув парубійко.

Двоє в’язнів увійшли, несучи на таці бляшані миски з гарячим ковбасним відваром, три з них залишили в камері. Потім, за кілька годин, знову забряжчав засув, і наглядач повів мене до слідчого.

Мені аж коліна трусилися від невідомості, доки ми йшли то вгору, то вниз сходами.

— Як гадаєте, мене ще нині відпустять? — несміливо запитав я наглядача.

Той стримано, співчутливо усміхнувся.

— Гм… Ще нині? Гм… Господи… можливо всяке…

Мені похололо на душі.

Знову я опинився перед порцеляновою табличкою:

Знову кімната з голими стінами і двома конторками з височенними стосами паперів.

Високий, губатий, літній чоловік з сивою, розділеною на проділ бородою, чорному сурдуті, скрипучих чоботях.