Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Коляска розширила мої можливості, й тепер я міг діставатися до річки. Від нашого дому до річки Туралли було три милі, й раніше я бачив її лише під час пікніків недільної школи або коли батько їздив туди бідкою.

Джо часто ходив на річку ловити вугрів, і тепер я міг супроводжувати його. Ми прив’язували до сидіння дві наші бамбукові вудочки, клали в ногах порожній мішок з-під цукру — він призначався для спійманої риби — і вирушали в дорогу. Джо сидів спереду, роблячи руками короткі, рвучкі рухи, а я налягав на важелі зверху, на всю довжину руки.

Рибалили ми суботніми вечорами й здебільшого виїздили з дому по обіді, щоб завидна устигнути до Макалумової ями. Макалумовою ямою називали довгу, тиху й глибоку заводь, у якій вода завжди була темна. Евкаліпти височіли на її берегах, простягаючи своє могутнє віття над водою. Стовбури дерев були сучкуваті, криві, почорнілі від лісових пожеж, а на деяких збереглися довгі, звужені на кінцях рубці — в тих місцях, де аборигени знімали кору для своїх пірог.

Ми з Джо вигадували всілякі історії про дерева зі шрамами й пильно оглядали стовбури, шукаючи слідів кам’яної сокири, якою знімали кору. Деякі шрами були невеликі, завдовжки як дитина, й ми знали, що з таких шматків кори виготовлялися кулемани — неглибокі тарелі, на яких жінки клали спати немовлят або носили зібране зілля.

Одне таке дерево росло на березі Макалумової ями, його товстелезне покручене коріння виходило просто з води. Тихими вечорами, коли поплавці нерухомо стояли посеред місячної доріжки, раптом на темній поверхні під нашими ногами розходилися блискучі брижі, вода немовби розступалася, й з неї виринав качкодзьоб. Якусь хвильку він спостерігав нас своїми зіркими очицями, а тоді, вигнувшись усім тілом, зникав під водою — повертався до своєї нори між корінням старого евкаліпта.

Качкодзьоби звичайно запливали проти води, а потім, поки течія відносила їх назад, шукали собі поживу.

В норах під деревом жили також водяні щури. З мулкого дна вони піднімали мушлі й розбивали їх на пласкій поверхні великого кореня, а ми збирали осколки в мішечок і відносили додому — птахам.

— Це для птиці — найкращі черепашки, — запевняв мене Джо.

А втім, Джо про все відгукувався у найвищому ступені. Мою коляску він називав «найкращою машиною в світі» й дивувався, чому на таких колясках не влаштовують змагань.

— Ти б запросто став чемпіоном, — запевняв він мене. — Навіть якби засидівся на старті. Таких дужих рук, як у тебе, немає ні в кого. Ти б усіх випередив.

Він казав це, сидячи навпроти мене в колясці й разом зі мною ритмічно натискаючи на важелі. Ми їхали на річку, сповнені радісних сподівань, бо того вечора збиралися ловити на «низку».

Вудити вугрів на гачок — справа азартна, та куди цікавіше ловити їх на «низку»: тут і азарт більший та й вилов — теж.

«Низка» робиться з черв’яків, нанизаних на скручену з вовни нитку так, що виходить один величезний черв’як завдовжки кілька ярдів.

Ця велика принада скручується кільцями й прив’язується до волосіні. Поплавець при цьому не потрібний. «Низка» опускається на дно, вугор майже відразу хапає її, і його пилкоподібні зуби в’язнуть у вовні.

Рибалка, почувши, що вугор узяв, висмикує його з води на берег разом із «низкою», а тоді хапає його й кидає в мішок.

Вугрі слизькі, втримати їх важко, а іноді «низку» хапали двоє водночас; тоді ми з Джо вдвох кидалися на них, вони вислизали з рук, і ми знову падали на них усім тілом. Чекаючи, доки клюне, ми терли долоні об суху землю, щоб вугру важче було вислизнути.

Діставшись до старого евкаліпта, ми розпалили багаття й скип’ятили чайник — моя мати заздалегідь насипала туди чаю й цукру. Зграї качок летіли понад річкою, дотримуючись усіх вигинів русла; помітивши нас, вони круто шугали вгору.

— Тут сила-силенна качок! — зауважив Джо, жуючи товстий бутерброд із солониною. — Якби ж то мені стільки пенсів, скільки качок між річкою і… ну, хоча б нашим домом.

— І скільки, по-твоєму, в тебе набралося б грошей?

— Фунтів сто, щонайменше, — відповів Джо. Він любив округляти цифри.