Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Я сподівався, що вони от-от завернуть і полізуть назад. Та, побачивши, що вони вирішили дістатися до самого дна, я відчув себе ніби зрадженим.

Сердито бурмочучи собі під ніс, я подивився на милиці — чи не пропадуть вони тут, а тоді, запам'ятавши місце, де залишив їх, поповз у кратер — хлопці, перегукуючись, уже досліджували дно.

Спочатку я повз без особливих зусиль, ривками продираючись крізь папороть. Іноді руки зривались, я падав долілиць і котився по пухкій землі, доки якась перешкода не зупиняла мене.

Там, де були розсипи шлаку, я сідав і з’їжджав униз, мов на санчатах, здіймаючи каскад камінців.

Над самим дном серед папороті безладно купчилися великі каменюки, що скотилися колись з вершини. Ще відколи перші поселенці прийшли в цей край, люди, що сходили на гору, скидали з вершини в кратер ці великі уламки скель і дивились, як вони, розганяючись, з гуркотом скочуються на дно.

Подолати цей кам’яний бар’єр було найважче. Я пересувався від уламка до уламка, налягаючи вагою тіла на руки, щоб легше було колінам, та поки я видобувався нарешті до більш-менш широкого проходу між камінням, коліна мої були вже подряпані й кровоточили.

Хлопці помітили, що я спускаюсь, і, коли, перекидьки перелетівши через смугу папороті, я викотився на рівне місце, Джо й Енді вже чекали мене там.

— Як же ти в біса вилізеш звідси? — спитав Джо, сідаючи на траву біля мене. — Уже, мабуть, повернуло на четверту, а мені ж іще треба качок додому пригнати.

— Вилізу, не турбуйся, — коротко відказав я, а тоді вже іншим тоном спитав: — Ну, що, земля тут і справді м’яка? Ану ж, перевернемо цю каменюку й подивимось, що під нею.

— Земля тут така сама, як нагорі, — сказав Джо. — Ябеда спіймав ящірку, але нікому в руки її не дає. Вони із Стівом щось надумали — як я відійду, весь час говорять про нас. Он поглянь на них.

Ябеда із Стівом перемовлялися під деревом і крадькома, явно по-змовницькому, позирали на нас.

— А ми все чуємо! — вигукнув я.

Ця брехня була у нас традиційним викликом, і Стів відповів з неприхованою ворожістю.

— Ти кому це кажеш? — визивно промовив він, роблячи крок до нас.

— В усякому разі, не тобі, — відрубав Джо. На його думку, це була нищівна відповідь. Він обернувся до мене, задоволено всміхаючись. — Як я йому дав, га?

— Дивись, вони йдуть, — сказав я.

Ябеда і Стів полізли вгору схилом кратера.

— І нехай. Кому вони потрібні?

Ябеда озирнувся через плече й кинув на прощання останню образу:

— Обидва ви психи!