Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Потім він віддав мені сірники, відкинув голову так, що люлька стала сторч, запахкав ще енергійніше, аж доки зажеврів весь тютюн.

— Так, — мовив він, — у кожного свій клопіт. От у мене, приміром, ревматизм — так крутить у плечі, аж за серце бере. Я знаю, що це — коли болить… — Він узяв був віжки в руки, а тоді спитав: — Як твій батько поживає?

— Та непогано, — відповів я. — Об’їжджає п’ять коней місіс Каррудерс.

— Місіс Каррудерс! — зневажливо пирхнув О’Коннор. — Теж мені… — І додав: — Поспитай-но в батька, чи не взявся б він за мою кобилу-трилітку. Вона ще не ходила під сідлом. Спокійна, мов ягнятко. Скільки батько бере?

— Тридцять шилінгів.

— Це забагато, — твердо промовив містер О’Коннор. — Я дам йому фунт — це красна ціна. Кобилка ж слухняна, мов дитина. То поспитай у батька.

— Гаразд, — пообіцяв я.

Він смикнув за віжки й пробурмотів:

— Щоб я пропав, коли тямлю, чого отаке, як ти, вештається поночі дорогами. Н-но, годі спати!

Кінь мотнув головою і рушив.

— Бувай.

— До побачення, містере О’Коннор.

Коли він від’їхав, Джо вигулькнув з-поміж дерев і прожогом кинувся до коляски.

— Я зовсім закляк, — сердито буркнув він. — Ноги не згинаються. Про що це він так довго розводився? Гайда, поїхали.

Він умостився в мене на коліні, й ми рушили далі. Джо тремтів усім тілом і раз у раз вибухав лайкою, згадуючи про сумну долю своїх штанів.

— Дасть мені мати перцю. В мене лишилася тільки одна пара, і та з діркою ззаду.

Я чимдуж працював руками, впершись лобом у спину Джо. Коляска підстрибувала на вибоїстій дорозі, довгі вудки клацали одна об одну, а вугрі перекочувалися з боку на бік у мішку в нас під ногами.

— Добре хоч, — проказав Джо, шукаючи бодай якоїсь розради, — що я повиймав усе з кишень, перше ніж штани згоріли.

21

Одного разу бродяга, що присів перепочити біля наших воріт, розповів мені, що знав одного чоловіка, який, не мавши обох ніг, плавав, мов риба.