Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

— Авжеж, — лагідно сказав батько.

18

Щодня після школи Джо гнав качок і гусей до ставка за чверть милі від дому й щовечора приганяв їх назад. Вони перевальцем чалапали поперед нього, радісно збуджені, сповнені приємного передчуття. Проминувши останній гайок, вони наддавали ходи й починали крякати й гелготати, а Джо сідав на траву.

Я майже завжди ходив разом з ним. Цікаво було дивитись, як качки, опускаючи грудки, заходили у воду, а тоді відпливали геть від берега, погойдуючись на хвильках. Діставшись до середини ставка, вони потягувалися, лопотіли крильми, потім знову зручно вмощувались на поверхні, задоволено стріпували хвостом і починали шукати у воді поживу.

Джо вважав, що в ставку водяться різні таємничі істоти, але я з ним не погоджувався.

— Ет, хіба ж хто знає напевно, що там є! — замислено казав Джо.

Поки качки тішилися, ми бродили серед кущів, видивляючись на птахів, а якщо пора була весіння — лазили на дерева по яйця.

Я любив лазити на дерева. Я не пропускав жодної нагоди випробувати свою силу й робив те, до чого Джо, якому не треба було доводити свою вправність, ніколи б не додумався.

Видряпуючись на дерево, я покладався тільки на руки, бо ноги мої були майже ні до чого не придатні. Коли я підтягався з гілки на гілку, «погана» нога безпорадно теліпалась, а на «добру» можна було тільки спиратися, поки руки хапали гілку над головою.

Я боявся висоти, але долав страх, намагаючись не дивитися вниз, якщо в цьому не було потреби.

Я не міг, як інші хлопці, видиратися на стовбур по-мавп’ячому, але навчився за допомогою самих тільки рук підніматися по вірьовці. Коли нижні гілки дерева росли зависоко від землі, Джо перекидав вірьовку через одну з них, і я підтягався на руках до першого сука.

Якщо я вилазив на дерево в ту пору, коли сороки несли яйця, Джо знизу криками попереджав мене про небезпеку. Притиснувшись щокою до шерехатої кори, я повільно підтягався на розгойдану вітром гілку — вгору і вгору, туди, де на тлі неба чорніла серед листя кругла пляма гнізда. Зачувши вигук Джо: «Стережися, летить!» — я зупинявся і, тримаючись на одній руці, другою починав несамовито розмахувати над головою, знаючи, що зараз наді мною зашурхотять крила, різко клацне дзьоб, а потім вітер ударить в обличчя, коли сорока шугне вгору.

Якщо я встигав помітити, як птах налітає згори, то це було не страшно: удариш його, й він одразу відлетить геть — хіба що дзьобне тебе в руку на льоту. Проте коли сорока нападає ззаду, а ти тримаєшся обіруч за гілку, — вона тебе і крильми вдарить, і дзьобне так, що аж-аж-аж.

Тоді знизу долинав стривожений голос Джо:

— Вона тебе дзьобнула?

— Еге ж.

— Куди?

— В голову, збоку.

— Кров тече?

— Ще не знаю. От зараз ухоплюсь як слід і подивлюся.