Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Я мав нормальний розум і життя сприймав як нормальна дитина, дарма що ноги мої були скалічені. Коли ж мене відрізняли від моїх товаришів, я опирався цьому й тим самим не давав скалічити собі душу.

Дитина-каліка сприймав довколишній світ так само, як її здорові однолітки. Діти, що, пересуваючись на милицях, спотикаються й падають, діти, що машинально руками переставляють паралізовану ногу, зовсім не впадають у відчай і не оплакують своєї долі. Не думають вони й про те, як важко їм ходити — прямуючи кудись, вони міркують тільки, як туди дістатися, точнісінько так само, як кожна дитина, що йде вулицею чи перебігав поле.

Дитина не страждає через те, що вона каліка; страждають дорослі, що дивляться на неї.

Розуміння всього цього — щоправда, невиразне, підсвідоме — прийшло до мене вже в перші місяці мого перебування вдома.

Коли батько зняв мене з візком з воза і вкотив у кухню, я дуже здивувався, побачивши, яка вона стала мала. Стіл, накритий плюшевою скатертиною з візерунками з троянд, здавалося, розрісся на всю кімнату, тож для мого візка ніби й не лишалося місця. Перед плитою сидів і вилизувався якийсь чужий кіт.

— Чий це кіт? — спитав я, дивуючись, що в цій добре знайомій мені кімнаті опинився кіт, якого я ніколи раніше не бачив.

— Це кошеня від Чорнявки, — пояснила Мері. — Пам’ятаєш — у неї знайшлися кошенята ще до того, як тебе забрали до лікарні.

— А Мег привела п’ятьох цуценят, і найменшого, коричневого, назвали Аланом. Пам’ятаєш, це ж його тато приносив тобі до лікарні?

Моє повернення дуже схвилювало Мері, й вона вже встигла попросити в матері дозволу вивозити мене на прогулянку у візку. Мері була чуйна, мрійлива дівчина. Звичайно вона, коли не допомагала матері, тихесенько сиділа над книжкою, та, помітивши, що хтось знущається з тварини, враз скипала справедливим гнівом і кидалася на її захист; такі рятувальні експедиції забирали в неї чимало часу. Одного разу, побачивши, як погонич, перехилившись у сідлі, шмагає батогом знесилене телятко, що вже не встигало за своєю матір’ю, Мері видряпалася на огорожу й почала плачучи лаяти мучителя. Коли ж телятко впало, Мері перебігла через дорогу й стала над ним із стиснутими кулаками. Погонич не посмів більше здійняти батога.

Чорнява, кароока, Мері завжди ладна була схопитися з місця, щоб комусь допомогти. Вона мріяла стати місіонеркою й допомагати бідолашним чорношкірим. Іноді вона вирішувала, що поїде допомагати язичникам-китайцям, але її трохи лякало те, що вона може стати «жертвою різанини».

«Бюлетень» іноді друкував малюнки, на яких зображалось, як дикуни варять у казанах місіонерів, і я сказав Мері, що краще стати жертвою різанини, аніж потрапити в казан; я так вважав головним чином тому, що не розумів значення слів «жертва різанини».

Джейн, найстарша з нас трьох, годувала курей і викохувала трьох ягняток, що їх подарував їй один чабан, бо вони були надто виснажені й відставали від отари. Джейн була висока на зріст і струнка. Вона допомагала місіс Малвені, дружині пекаря, доглядати дітей і одержувала за це п’ять шилінгів. Частину грошей вона віддавала матері, а решту витрачала на себе.

Джейн уже робила зачіску, носила довгі спідниці й високі — майже до колін — шнуровані черевики. Місіс Малвені ці черевики страшенно подобалися, й мені теж.

Беручи мене з собою на прогулянку, Джейн попереджала:

— Гляди ж, будь вихованим хлопчиком і скинь картуза, якщо ми зустрінемо місіс Малвені.

Я скидав картуза, коли думав тільки про нього, але довго думати тільки про нього я не міг.

Джейн саме була у місіс Малвені, коли я повернувся, тож Мері встигла розповісти мені всі новини: і про канарок, і про какаду Пета, й про мого ручного опосума, й про королівського папугу, в якого й досі не відріс хвіст. Вона щодня годувала їх, не пропустивши жоднісінького разу, й для води канаркам поставила дві нові бляшанки з-під лососини. Треба тільки почистити клітку Пета. Опосум і досі дряпається, коли береш його на руки, але не так сильно, як раніше.

Я сидів у своєму візку (мати сховала милиці, бо мені тоді дозволяли ходити на них щонайбільше годину на день) і дивився, як мати накриває на стіл. Мері принесла дрова з ящика на задній веранді; мостини веранди прогнили й приглушали легкі сестрині кроки.

Тепер, коли я повернувся додому, лікарня видалася мені чимось дуже далеким, а все, що зі мною там сталося, — майже нереальним, наче пережите було тільки оповіддю, яку я почув і запам’ятав. Я помалу оговтувався вдома, радіючи кожній знайомій, але призабутій дрібниці. Навіть гачки над коричневим кухонним столом, з яких мати знімала чашки, видавалися мені незвичайними, неначе я вперше бачив їхні блискучі вигини.

На шафці-холодильнику, до якої присунули мою коляску, стояла чавунна лампа з рожевим абажуром, на жолобчастій ніжці. Увечері лампу засвічували й переставляли на стіл, і на скатертину падало яскраве світляне коло.