Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Кожен приніс свою кварту, та хоч вони були різні за розміром, Тед наливав усім порівну.

Після кількох кварт Принц Прескотт почав награвати на гармонії. Він манірно поводив плечима, закидав голову й підносив руки над головою так, що міх гармонії круто вигинався, перше ніж він її згортав. Час від часу він мугикав, немовби настроюючи свій голос у лад із надривними звуками інструмента.

— Ще не розійшовся, — стиха пояснив мені Артур Робінс.

Артур сів поряд зі мною на ящик біля плити. Охоплений приємним передчуттям, він лагідно всміхався. Він любив, щоб пісня «брала за душу», й весь час просив Принца заспівати «Хлопчину з колонії».

— Що це на нього найшло сьогодні? — запально вигукнув він, коли Принц, захоплений «Валеттою», не звернув уваги на його прохання. Потім знову зажадав: — Давай «Хлопчину з колонії»! А то зарядив казна-що…

Гармонія, зітхнувши, замовкла.

— Гаразд, — сказав Принц. — Почали.

Коли він заспівав, Артур нахилився вперед, беззвучно, самими губами повторюючи слова пісні. Очі його сяяли втіхою.

У колонії далекій жив хлопчина одчайдушний —

Джекі Дулан на імення.

Народився у батьків він роботящих, але бідних,

В славнім місті Каслмейні.

Був він батькова надія, матері єдина втіха,

І вони молили бога, щоб не звідав хлопець лиха.

Це була улюблена пісня мого батька. Коли до нас навідувалися гості, він, підпивши, ставав на лавку і співав цю пісню, а дійшовши до приспіву, вигукував:

— Це треба співати стоячи. Вставайте, друзі!

Тим-то, коли Принц дійшов до приспіву, я схопив милиці, що стояли, притулені до стіни, підвівся й рішуче сказав Артурові:

— Встаньте!

— А таки встану, хлопче! — відказав він, підводячись, а тоді грюкнув квартою об стіл, задер голову й почав підспівувати несподівано могутнім басом. Я співав разом з ним дзвінким хлоп’ячим голосом; Пітер, Тед і лісоруби й собі попідводилися і, так само, як Артур, грюкнувши квартами об стіл, підхопили приспів, а місіс Вілсон притисла руки до грудей і захоплено шепотіла:

— Господи!