Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Одного разу він так пояснив шинкареві в Тураллі, чому побився із своїм приятелем:

— Наді мною нехай збиткується, а до моїх волів — зась!

Чоловік жвавий і меткий, він любив, однак, поскаржитися на життя.

— Охо-хо, життя наше собаче! — казав він, підводячись після сніданку і йдучи до волів або допиваючи останній кухоль у пивничці.

Це не була скарга. Це давня втома давалася взнаки щоразу, як Артур мав братися до роботи.

Коли Пітер під’їхав до наметів, лісоруби вже наливали в свої кварти чорний чай із чайників, що висіли над вогнем.

Я не зліз з воза разом з Пітером, бо шукав свою кварту. Коли ж я пошкутильгав до вогнища, всі четверо здивовано втупилися в мене очима.

І тут, уперше в житті, я відчув, що відрізняюся від решти людей. Це відчуття збентежило мене, й на мить я зупинився. Та потім мене охопив гнів, і я попрямував до них, швидко й рішуче переставляючи милиці.

— Кого це ти привіз? — спитав Тед, підводячись і з цікавістю позираючи на мене.

— Це Алан Маршалл, — відповів Пітер, — мій приятель. Ходи сюди, Алане! Допоможемо цим хлопцям упоратися з харчами.

— Добридень, Алане, — мовив Принц Прескотт, немовби пишаючися з того, що знайомий зі мною.

Потім обернувся до своїх товаришів, кваплячись пояснити їм, чому я на милицях.

— Це той хлопець, у якого був дитячий параліч. Він мало не вмер. Кажуть, він уже ніколи не ходитиме на своїх двох.

Пітер люто глянув на нього.

— Чого ти розпатякався? — гримнув він. — Хто тебе за язика тягне?

Принц розгубився. Інші лісоруби теж здивовано подивилися на Пітера.

— А що я такого сказав? — спитав Принц, звертаючись до товаришів.

Пітер пробурмотів щось собі під ніс. Потім узяв мою кварту й налив мені чаю.

— Нічого особливого, — мовив він. — Тільки більше цього не кажи.

— Тож у тебе хвора нога? — звернувся до мене Тед Вілсон, намагаючись розрядити напруження. — Копито збилося, га? — Він усміхнувся до мене, й разом з ним усміхнулись інші.