Розділ «Частина друга»

— Що ж, фантастика! — Горацій підняв руки. — Знаєш, ти міг би й раніше нам сказати… наприклад, у звіринці, коли ми все це планували.

— Горацію, а що б це змінило? — Він ще кілька разів вдихнув повітря з пакета. — Якби я описав це все у лячних барвах, ви б дозволили, щоб людяність пані Сапсан вичахла?

— Звісно, ні, — обурився Горацій. — Але ти мав розказати нам правду.

Мілард впустив пакет на землю. До нього поверталися сили, а разом із ними — і впевненість.

— Визнаю: я трохи применшив небезпеку каральних контурів. Але ж я не думав, що ми справді колись підемо в них! Попри всі ті набридливі розповіді про Лондон, я був певен, що ми знайдемо щонайменше один контур, на який ще не напали, і там буде імбрина, на яку можна розраховувати. І як нам відомо, ми ще можемо його знайти! Чи можемо ми знати напевно, що їх усіх викрали? Чи бачили ми їхні розграбовані контури на власні очі? Що, як телефони імбрин просто… відімкнули?

— Усі? — із сарказмом спитав Єнох.

На це навіть Оливка, вічна оптимістка Оливка похитала головою.

— Міларде, то що ти пропонуєш? — спитала Емма. — Обійти всі лондонські контури в надії на те, що знайдемо когось удома? І які шанси на те, що зіпсовані, які нас шукають, залишать ці контури без охорони?

— Думаю, у нас більше шансів пережити ніч, якщо ми проведемо її, граючи в російську рулетку, — підштрикнув Єнох.

— Я лише маю на увазі, — сказав Мілард, — що в нас немає доказів…

— А яких доказів тобі ще треба? — спитала Емма. — Калюж крові? Купи повисмикуваного з імбрини пір’я? Пані Шилодзьобка була переконана, що всіх лондонських імбрин викрали. І ти що, більше знаєш, ніж пані Королик, сама імбрина? А тепер ми тут, і жоден контур не відповідає на телефонні дзвінки. Тож, будь ласка, розкажи мені, чим ходіння від контуру до контуру відрізняється від самогубчо небезпечного марнування часу?

— Стривайте, я зрозумів! — вигукнув Мілард. — А як щодо пані Королик?

— А що з нею? — спитала Емма.

— Ви забули, що нам розказував пес. Кілька днів тому пані Королик вирушила в Лондон, коли почула, що її сестер-імбрин викрали.

— Ну і?..

— А що, як вона досі тут?

— Тоді її, найпевніше, уже схопили, — висловив припущення Єнох.

— А якщо ні? — Голос Міларда бринів надією. — Вона могла б допомогти пані Сапсан, і тоді нам би не довелося навіть близько підходити до каральних контурів!

— І де ти пропонуєш її шукати? — ущипливо спитав Єнох. — Залазити на дахи й викрикувати її ім’я? Це тобі не Кернгольм, у цьому місті мільйони людей!

— Її голуби, — сказав Мілард.