Розділ «Частина друга»

Горацій зробив вигляд, що не чує.

— Лондон, де кожен день святковий… для безхатька.

І він від душі та дуже заметливо розсміявся. Невдовзі ми всі підсміювалися, навіть Єнох.

— Ну, мабуть, я таки трохи прикрасив дійсність, — визнав він.

— Не розумію, що такого хорошого в цьому Лондоні, — набурмосилась Оливка. — Брудний, смердючий, і тут повно жорстоких поганих людей, які змушують дітей плакати. Ненавиджу його! — І, скорчивши невдоволену міну, додала: — А ще я доволі зголодніла! — після чого всі розреготалися ще дужче.

— Ті люди на вокзалі були огидні, — сказав Мілард. — Вони дістали по заслузі! Ніколи не забуду обличчя того чоловіка, коли Бронвін запхала його в телефонну будку.

— І тієї жахливої жінки, коли її в дупу вкусила бджола, — додав Єнох. — Я б гроші заплатив, аби ще раз це побачити.

Я глянув на Г’ю, бо думав, що він теж щось скаже, але той стояв до нас спиною і в нього тремтіли плечі.

— Г’ю? — спитав я. — Ти в порядку?

Він відсапнувся.

— Усім начхати, — сказав він. — Забудьте ви про того старого Г’ю, він всього-на-всього врятував усім філейні частини, нащо йому дякувати?

Присоромлені, ми попросили в нього вибачення й подякували.

— Пробач, Г’ю.

— Ще раз дякую, Г’ю.

— Ти наш патичок-рятівничок, Г’ю.

Він повернувся до нас обличчям.

— Знаєте, вони були моїми друзями.

— Ми досі друзі! — вигукнула Оливка.

— Не ви. Мої бджоли! Вони можуть жалити лише один раз, а потім світло гасне, і привіт, великий рій на небесах. А тепер у мене лишився тільки Генрі, та й той не може літати, бо в нього лише одне крило. — Він виставив долоню, повільно розгорнув пальці, й ми побачили Генрі, який махав до нас одним крилом.

— Нумо, друже, — прошепотів йому Г’ю. — Пора додому. — Він виставив уперед язика, поклав на нього бджолу й стулив рота.