Розділ «Частина друга»

Нас поглинула темрява.

Малим я часто грався з татом у хованки. Зазвичай я ховався, а він шукав. Я дуже добре вмів ховатися. Переважно тому, що я, на відміну від більшості чотири-і п’ятирічних дітлахів, володів надприродною здатністю тривалий час поводитися надзвичайно тихо, а ще тому, що не страждав ні на що, віддалено схоже на клаустрофобію: я міг залізти у найтісніший закапелок шафки й сидіти там двадцять-тридцять хвилин, не виказуючи себе жодним звуком і від душі радіючи.

Ось чому ви могли б подумати, що з темними замкнутими просторами в мене особливих проблем нема. Чи ось чому ви могли б (щонайменше) подумати, що в тунелі, призначеному для поїздів і рейок та більше ні для чого, я почуваюся краще, ніж на відкритому цвинтарі, де звідусіль лізуть всілякі геловінські почвари. Та все ж, що далі ми заглиблювалися в тунель, то більше мене огортав липкий повзучий страх — цілковито відмінний від того відчуття, яким я намацував порожняків. Це було звичайне погане передчуття. Тому я підганяв своїх, щоб ішли так швидко, як тільки могли найповільніші з нас, підштовхував Меліну, поки вона не гаркнула на мене, щоб відвалив. Постійний приплив адреналіну тримав моє глибоке виснаження на припоні.

Після тривалого переходу і кількох Y-подібних розвилок тунелю голубка привела нас до закинутої ділянки колії з деформованими й погнилими шпалами, де землю вкривали калюжі стоячої води. Тиск поїздів, що проїжджали у далеких тунелях, переганяв повітря, наче дихання у стравоході якоїсь велетенської істоти.

А тоді далеко попереду блимнула цятка світла, маленька, однак вона швидко росла.

— Поїзд! — закричала Емма, ми розбіглися на два боки й попритискалися спинами до стін. Я затулив вуха, очікуючи оглушливого ревіння двигуна поблизу, але він так і не наблизився. Усе, що я чув, — тихе пронизливе виття, яке йшло з моєї голови, я був у цьому впевнений. Світло наповнювало тунель, його біле сяяння оточувало нас, я відчув раптовий тиск у вухах, і враз те світло зникло.

Ми, причмелені, відповзли від стін. Колія і шпали під нашими ногами стали новісінькими, неначе їх недавно проклали. У тунелі якось менше тхнуло сечею. Лампочки вздовж нього стали яскравішими й замість рівного світла блимали, бо то були зовсім не електричні лампи, а газові.

— А що сталося? — запитав я.

— Ми зайшли в контур, — пояснила Емма. — Але що то було за світло? Ніколи нічого такого не бачила.

— У кожному контурі свої виверти, — сказав Мілард.

— Хто-небудь знає, де ми? — спитав я.

— Я думаю, друга половина дев’ятнадцятого сторіччя, — висловив припущення Мілард. — До тисяча вісімсот шістдесят третього року в Лондоні взагалі не було підземки.

Раптом за нашими спинами вигулькнуло інше світло — цього разу в супроводі пориву гарячого вітру й громового гуркоту.

— Поїзд! — знову викрикнула Емма, і цього разу то була правда.

Ми кинулися до стін, і тієї ж миті повз нас промчав циклон, вивергаючи шум, світло й дим. Поїзд був більше схожий на мініатюрний локомотив, ніж на сучасний потяг метро. Був у ньому навіть вагон кондуктора, із якого на нас здивовано витріщився чоловік із широкою чорною бородою і миготливим ліхтарем у руці, але поїзд уже мчав далі, за наступний поворот.

Із Г’ю вітром здуло кепку, і вона потрапила під колеса. Він пішов підняти її, побачив, що її порізало на клапті, і спересердя жбурнув на землю.

— Мені не подобається цей контур, — сказав він. — Ми тут пробули лише десять секунд, а він уже намагався нас убити. Зробімо те, що мусимо, і йдімо звідси.

— Жодних заперечень не маю, — погодився Єнох.

Голубка повела нас далі вздовж колії. Хвилин за десять вона зупинилася й потягла Меліну до стіни, яка на перший погляд здалася нам глухою. Ми не могли зрозуміти, чому, аж поки я не підвів погляд і не побачив угорі, на висоті двадцяти футів, там, де стіна з’єднувалася зі стелею, частково замасковані дверцята. А що іншого способу дістатися їх не було, то Оливка роззулася і злетіла, щоб краще роздивитися.

— Тут замок, — повідомила вона. — Із секретом.