Розділ «Частина перша»

Далі все сталося мов у вповільненій зйомці. Я бачив, що цей мерзенний розпусник збирається нахилитися й поцілувати Емму. А ще бачив, що Еммині руки в неї за спиною вже випромінюють по контурах полум’я. Я розумів, до чого все йде: щойно його губи наблизяться до неї, вона виставить руки й розплавить йому обличчя — навіть під ризиком отримати кулю. Вона досягла точки кипіння.

Я теж.

Я весь напружився, готовий до бою. Був переконаний, що ми проживаємо останні миті. Але ми проживемо їх на власних умовах. І якщо доведеться померти, то бачить Бог — кількох витворів ми заберемо з собою.

Солдат ковзнув руками по Емминій талії. Дуло іншої гвинтівки впритул наблизилося до її лоба. А вона наче нахилилася вперед, кидаючи виклик: мовляв, стріляй. Руки за спиною вже потроху розходилися, і вздовж кожного пальця пробігали розжарені добіла вогники.

Ну от…

Аж раптом ХРЯСЬ! — віддача від пострілу, лячна і пронизлива.

Я заплющив очі, й на мить стало темно.

Коли до мене повернувся зір, Емма все ще стояла. Голова в неї була ціла. Дуло гвинтівки, що до неї притискалася, тепер було опущено вниз, а солдат, який хотів Емму поцілувати, вже повернувся на сто вісімдесят градусів і стояв обличчям до вікна.

Постріл пролунав знадвору.

Кожен нерв у моєму тілі занімів і поколював від адреналіну.

— Що це було? — спитав пан Вайт, квапливо підходячи до вікна.

Понад його плечем мені було видно шибку і все, що відбувалося за нею. Солдат, котрий пішов перехоплювати поїзд, стояв навпроти хижі, по пояс у диких квітах, спиною до нас. Його гвинтівка була націлена в поле.

Пан Вайт просунув руки крізь ґрати, які прикривали вікно, і відчинив його.

— Якого біса ти стріляєш? — загорлав він. — Чому ти досі тут?

Солдат не ворухнувся, не заговорив. Поле було живим від дзижчання комах, і якусь мить ми не чули більше нічого.

— Капрале Браун! — проревів пан Вайт.

Чоловік повільно розвернувся на хитких ногах. Гвинтівка вислизнула йому з рук і впала у високу траву. Він зробив кілька непевних кроків уперед.

Пан Вайт витяг із кобури револьвер і націлив його крізь вікно на Брауна.

— Скажи щось, хай тобі чорт!

Браун розтулив рота й спробував щось сказати, але звідти, де мав бути його голос, долинуло дивне дзижчання, що відлунювало у нього глибоко всередині й відтворювало ті звуки, якими жило поле.