«Г’ю, — подумав я. — Що він замислив?» Я пошукав його поглядом у ряду, турбуючись, що він може планувати щось таке, що наразить нас на кулі, — але не побачив.
Я швидко полічив голови. Одна-дві-три-чотири-п’ять-шість. Переді мною йшла Емма, далі Єнох, Горацій, Оливка, Мілард і Бронвін.
«А де ж подівся Г’ю?»
І тут я мало не підскочив. Г’ю не було! Це означало, що його не захопили разом із нами всіма. Він був на волі! Може, у гармидері на станції він примудрився прослизнути в простір між поїздом і платформою чи вскочив у поїзд, а солдат цього не помітив. Мені закортіло дізнатися, чи не скрадається він за нами, але я не міг обернутися, бо виказав би його.
Я сподівався, що позаду його немає, бо це могло означати, що він з пані Сапсан. Інакше як ми її відшукаємо? І що буде, коли їй забракнне повітря? Вона ж замкнена у тій валізі. І взагалі, що тисяча дев’ятсот сорокового року робили з підозрілими покинутими предметами багажу?
До горла підкотив клубок, і жаром обпекло лице. Забагато всього страшного відбувалося, сотні сценаріїв жаху боролися в мозку за мою увагу.
— Назад у стрій! — крикнув солдат у мене за спиною, і я збагнув, що звертається він до мене, що у стані гарячкуватих роздумів я занадто відхилився від середини дороги. Я бігом повернувся на місце за Еммою (вона благально подивилася на мене через плече: «Не сердь його!» — і я пообіцяв собі, що триматиму себе в руках).
Ми йшли вперед у нервовій тиші. Крізь нас електричним струмом проходила напруга. Я бачив, як Емма стискає і розтискає кулаки, як Єнох трясе головою і бурмоче щось собі під носа, як збивається з кроку Оливка. Здавалося, от-от неминуче настане мить, коли хтось із нас зробить щось відчайдушне і полетять кулі.
А тоді я почув, як зойкнула Бронвін, і підвів погляд — щоб побачити, як на моїх очах розгортається сценарій фільму жаху, якого я собі й уявити не міг. Попереду лежали три масивні кучугури: одна на дорозі, а ще дві — на прилеглому полі, з іншого боку неглибокого рову. Спочатку я, відмовляючись вірити очам, подумав, що то купи чорної землі.
Та потім ми підійшли ближче, і я вже не міг не бачити очевидного: трьох мертвих коней на дорозі.
Оливка пронизливо закричала. Бронвін інстинктивно рвонулася заспокоїти її: «Квіточко, не дивися!» — і солдат із дробовиком вистрелив у повітря. Ми кинулися на землю й поприкривали голови.
— Ще раз так зробиш — валятимешся в канаві разом із ними! — прокричав він.
Поки ми підводилися, Емма встигла прошепотіти мені слово «цигани» й кивнути на найближчого коня. Я зрозумів, що вона мала на увазі: то були їхні коні. Я навіть упізнав відзнаки на одному з них — біли плями на задніх ногах — і зрозумів, що саме на цьому коні я їхав лише годину тому.
Було таке відчуття, що мене от-от знудить.
Усе склалося докупи, кадр за кадром прокрутилося кіно в голові. Це зробили витвори — ті самі, які напередодні здійснили набіг на табір. Цигани зустріли їх на дорозі після того, як залишили нас на краю містечка. Сталася сутичка, потім погоня. Витвори застрелили коней на ходу, під циганами.
Я знав, що витвори вбивають людей (і дивних дітей, як казала пані Шилодзьобка), але брутальність, з якою вбили цих коней, перевершила навіть те велике зло. Ще годину тому вони були сповненими життя тваринами. Їхні очі світилися розумом, тіла вигравали м’язами й випромінювали тепло. А тепер від втручання кількох шматків металу вони перетворилися на купи холодного м’яса. Ці горді сильні тварини, застрелені й покинуті на дорозі, мов сміття.
Я трясся від страху й кипів од гніву. А ще мені було шкода, що я їх не оцінив по заслузі. От я зіпсована невдячна тварюка.
«Зосередься, — наказав я собі. — Зберися».
Куди поділися Бехір та його люди? Де був його син? Я знав лише одне — витвори нас пристрелять. Я був у цьому переконаний. Ці самозванці у солдатських одностроях насправді самі були лише тваринами, страхітливішими навіть за порожняків, яких вони контролювали. У витворів принаймні був розум, яким вони могли користуватися. Але цей творчий дар вони скеровували на те, щоб руйнувати світ. Щоб перетворювати живих істот на мертвих. А навіщо? Аби вони самі могли прожити трохи довше. Аби могли мати трохи більше влади над світом навколо та над істотами, які його населяли і до яких їм було цілковито байдуже.
Марнотратство. Таке дурне марнотратство.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей» автора Ренсом Ріґґз на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 72. Приємного читання.