— Два дні, — виправила вона. — Може, два дні. — Губа в неї затремтіла. — І це навіть не найгірше.
— А що може бути гірше? — жахнувся я.
Емма вперто боролася зі слізьми, що підступали, але тієї миті сили раптово полишили її і вона здалася: осіла на землю й зайшлася плачем. Я став навколішки й обійняв її за плечі. Так ми й сиділи.
— Мені дуже шкода, — тричі повторила вона. Її хрипкий голос був як розкошлана мотузка. — Не треба було тобі залишатися. Я не повинна була тобі дозволяти. Але я була егоїсткою… такою страшною егоїсткою!
— Не кажи так. Я тут. Я тут і нікуди не піду.
Після цих слів вона заридала ще сильніше. Я притисся губами до її лоба і цілував, аж поки буря сліз не вщухла й ридання перейшли у схлипування.
— Будь ласка, не мовчи, — попрохав я. — Скажи, що таке?
За хвилину вона сіла рівно, витерла очі й спробувала себе опанувати.
— Я мала надію, що мені ніколи не доведеться це казати. Що це не матиме значення. Пам’ятаєш, я казала тієї ночі, коли ти вирішив піти з нами, що тобі, може, більше не вдасться повернутися додому?
— Звісно, пам’ятаю.
— Дотепер я не розуміла, наскільки це правдиво. Боюся, що я прирекла тебе, Джейкобе, мій милий друже, на коротке життя у пастці світу, який вмирає. — Вона судомно втягнула повітря і повела далі: — Ти прийшов до нас через контур пані Сапсан, а це означає, що назад ти можеш повернутися за допомогою пані Сапсан чи через її контур. Але її контуру вже нема, а якщо навіть є, то скоро не буде. Тобто твій єдиний спосіб вернутися додому — це допомога самої пані Сапсан. А якщо вона ніколи не стане людиною…
Я спробував проковтнути слину, та в горлі було сухо.
— То я застрягну в минулому.
— Так. І повернутися в той час, який був для тебе своїм, ти зможеш лише в один спосіб — чекаючи його день за днем, рік за роком.
Сімдесят років. На той час мої батьки та всі, кого я знав і кого любив, помруть, та й сам я для них усіх буду давно мертвий. Звісно, за умови, що ми переживемо всі ті халепи, які випадуть на нашу долю, я зможу знайти своїх батьків за кількадесят років, коли вони народяться. Але який у цьому сенс? Вони будуть дітьми, і я буду для них чужий.
Мені хотілося б знати, коли мої нинішні батьки, що лишилися вдома, перестануть вірити в те, що знайдуть мене живим. Яку історію собі розкажуть, щоб моє зникнення мало бодай якийсь сенс. Я втік? Збожеволів? Кинувся в море з кручі?
Чи влаштують вони мені похорон? Чи куплять труну? Чи напишуть моє ім’я на надгробку?
Я стану загадкою, яку їм не розгадати. Раною, яка ніколи не загоїться.
— Мені дуже шкода, — знову повторила Емма. — Якби я знала, що з пані Сапсан усе так погано, клянусь, я б нізащо в житті не просила тебе лишитися. Для жодного з нас теперішнє не має значення. Якщо ми лишимося там надовго, це нас уб’є! Але ти… в тебе там є сім’я, життя…
— Ні! — викрикнув я і спересердя вдарив долонею об землю, відганяючи жалощі до себе, що вже затуманювали голову. — Усе позаду. Я обрав це.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей» автора Ренсом Ріґґз на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 39. Приємного читання.