Розділ «Частина перша»

Емма мало не впустила альбом.

— Це огидно!

— Якщо це вона, — Єнох постукав по фотографії, — то хто похований тут?

— Крісло, — сказав Едисон. — Яке печальне марнування дивного життя.

— Це кладовище повне історій, схожих на Магдину, — сказав Едисон. — Пані Королик хотіла, щоб цей звіринець був ковчегом, але врешті-решт він став усипальницею.

— Як і всі наші контури, — додав Єнох. — Як і саме царство дивних. Невдалий експеримент.

— «Цей звіринець конає», — часто повторювала пані Королик. — Голос Едисона став тоншим, бо він копіював її. — «А я безсилий спостерігач на довгому похороні!»

Від згадки про неї очі Едисона зволожилися, але досить швидко сльози висохли.

— Вона дуже любила вистави.

— Будь ласка, не говори про нашу імбрину в минулому часі, — попросила Дідра.

— Любить, — виправився він. — Пробачте. Любить вистави.

— На вас полювали. — Еммин голос тремтів від хвилювання. — Саджали в клітки й відправляли в зоопарки.

— Так, як робили мисливці в казці про Катберта, — нагадала Оливка.

— Так, — кивнув Едисон. — Деякі істини легше донести у формі міфу.

— Але Катберта не існувало, — сказала Оливка, потроху починаючи розуміти. — Велетня не було. Лише птаха.

— Дуже особлива птаха, — уточнила Дідра.

— Ви переживаєте за неї, — зауважив я.

— Авжеж, переживаємо, — кивнув Едисон. — Наскільки мені відомо, пані Королик — єдина імбрина, яку ще не викрали. Вона дізналася, що її викрадених сестер вивезли в Лондон, і полетіла на допомогу, не вагаючись і не думаючи про власну безпеку.

— І про нашу теж, — пробубоніла Дідра.

— Лондон? — перепитала Емма. — Ви точно знаєте, що викрадених імбрин забирають туди?