— Якщо Лондон — це там, де всі витвори, то хіба це не означає, що ми самі йдемо їм до рук? Хіба це вдалий задум?
— Це геніальний задум, — роздратовано відрізав Єнох. — Витвори переконані, що ми, дивні діти, слухняні й слабкі. І найменше сподіваються, що ми можемо на них напасти.
— А якщо не вдасться? — спитав Горацій. — Тоді ми самі принесемо пані Сапсан просто їм під двері!
— Ми цього не знаємо, — сказав Г’ю. — Що Лондон — їхні двері.
Єнох пирхнув.
— Не перебільшуй. Якщо вони зламали тюремні контури й тримають там наших імбрин, то можеш закластися на свої м’які місця, що і в інших частинах міста їх повно! Ними там аж кишить, запам’ятайте мої слова. Якби це було не так, витвори не прийшли б по наші душі на старий добрий Кернгольм. Це базова військова стратегія. У бою ви не цілитеся спочатку в мізинець на нозі ворога — ви б’єте його ножем прямо в серце.
— Будь ласка, — простогнав Горацій, — годі балачок про зламані контури й пробиті ножами серця. Ти лякаєш маленьких!
— Мені не страшно! — заявила Оливка.
Горацій зіщулився. Хтось пробурмотів слово «боягуз».
— От і ні! — відрізала Емма. — Нема нічого поганого в тому, щоб боятися. Це означає, що ви сприймаєте нашу дуже серйозну пропозицію дуже серйозно. Тому що справді це буде небезпечно. Так, шанси на успіх мізерні. Навіть якщо ми дістанемося Лондона, нема гарантій, що ми знайдемо імбрин, не кажучи вже про те, щоб одну звільнити. Дуже ймовірно, що ми скінчимо свої дні десь у витворовій в’язниці чи розчинимося в пузі в порожняка. Усім зрозуміло?
Похмурі кивки розуміння.
— Єноху, я щось прикрашаю?
Єнох похитав головою.
— Якщо ми спробуємо втілити цей план, — вела далі Емма, — то можемо втратити пані Сапсан. Це не суперечить дійсності. Але якщо ми не спробуємо, якщо не підемо, тоді вже точно втратимо її, без питань. А витвори нас однаково зловлять! Отже, зважаючи на це все, той, хто не відчуває особливого бажання, може залишитися тут. — Вона мала на увазі Горація, ми всі це розуміли. Горацій втупився у цятку на землі. — Ти можеш лишитися, тут безпечно, а ми тебе заберемо пізніше, коли вся біда буде позаду. Нічого ганебного в цьому нема.
— О мій лівий шлуночок! — подав голос Горацій. — Якщо я відсиджуся тут, я ніколи не зможу з цим жити.
Залишатися відмовилася навіть Клер.
— Я прожила вісімдесят років, приємних і нудних, — сказала вона, зводячись на лікті у затінку, де спала. — Залишитися тут, коли вас усіх ждуть пригоди? Нізащо! — Та вона спробувала встати, зрозуміла, що не може, і знову лягла, кашляючи й відчуваючи запаморочення. Рідина, схожа на брудну воду після миття посуду, трохи збила їй жар, однак про мандрівку до Лондона не могло бути й мови — ні того дня, ні наступного, і авжеж, вчасно допомогти пані Сапсан ми б теж не змогли. Хтось мусив залишитися разом із Клер, поки вона одужувала.
Емма спитала, хто охочий. Оливка одразу ж підняла руку, але Бронвін її присадила — мовляв, занадто маленька. Бронвін сама хотіла піднести руку, та потім передумала. І сказала, що розривається між бажанням захистити Клер і почуттям обов’язку перед пані Сапсан.
Єнох тицьнув ліктем у Горація.
— Ти чого? — підколов він. — Це твій величезний шанс залишитися!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей» автора Ренсом Ріґґз на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 42. Приємного читання.