Розділ «Глава ХІІІ. Розстріл»

— Они его опять пгосгут, как уже было в истогии. Кгым — гусская земля! Кгым — Госсия. Они сами выгазили желание жить в Госсии[145].

— Знаєте, если провести референдум в Мордовии с вопросом, хотят ли они жить в Париже, то не трудно предположить, какой будет результат, и даже французские спецназовцы из Иностранного легиона не понадобятся. И чтотогда? Придется обустраивать мордовско-парижскую границу?[146]

— А вы остгяк, как я погляжу. Не хотите ли спуститься со мной в подвальчик? Вы ведь фотоггаф, или нет? Вам должно быть интегесно, или нет?[147]

— У меня с собой нет камеры, но, если вы настаиваете, я могу спуститься[148].

Олексій уже розумів, що добром цей візит не закінчиться, і хотів вчасно зробити рекогносцировку на місцевості, тобто зрозуміти, що взагалі відбувається на сходах, скільки там людей, як вони озброєні.

На сходах було семеро людей. Четверо з автоматами. Двоє з гранатометами. Один зі снайперською гвинтівкою.

У підвалі, у тьмяному світлі підвішеної аж біля стелі лампочки без абажура Олексій роздивився довгий коридор із півтора десятками дверей з одного боку.

«Невже українці теж мали тут в’язницю?» — подумав Олексій.

— Нет, камегы были пусты, — зауважив його екскурсовод, ніби почувши його німе питання. — Когда мы пгишли сюда, здание было пусто, и камегы были пусты. Зато сейчас они полны. Забиты шпионами и коллабогационистами[149].

Він відчинив перші двері. Тьмяна лампочка освітлювала самотню фігурку жінки років тридцяти, що згорнулася на лежаку калачиком. На її обличчі були синці. На спідниці й голих босих ногах без панчіх і шкарпеток були сліди крові.

— Это дигектог местной школы, — зупинився біля «експоната» екскурсоводДиркін. — Вдень нашего пгиезда в гогод эта фашистская б…дь гаспогядилась сбгосить госсийский флаг со здания школы и водгузить там снова их жовто-блакитное кухонное полотенце. Не желает гаскаиваться. Не созгела еще. Хотя в половом смысле уже даже пегезгела. Хотите узнать, что с ней сделали мои люди?[150]

Жінка відвернулася до стіни й розридалася, піднявши руку, наче намагаючись своєю прозорою кистю відсунути стіну. Диркін був не просто маніяком, який віддається своїй убивчій пристрасті на самоті, у темному лісі або закритому зсередини підвалі. Він був садистом-ексгібіціоністом. Він хотів ділити «задоволення» з іншими, особливо з незнайомцями, які вже навряд чи щось комусь розкажуть. Він вихвалявся своїми жертвами, як більш успішні люди з його оточення хваляться «Мерседесами» й дачними саунами з басейнами та повіями.

Олексій мовчки повернувся й зробив крок до виходу. Диркін притримав перед ним двері. Вийшов слідом за ним, наказав охоронцям кивком голови відчинити іншу камеру. Олексій зазирнув туди, але заходити не став. На бетонній підлозі лицем донизу лежав чоловік у закривавлених світлих трусах. Ноги його були безживно витягнуті. Стопи в чорних від крові шкарпетках здавалися величезними, розпухлими, як у хобітів, лише замість шерсті була кров. Уся підлога під ним була в крові.

— Это агент СБУ, — наче крізь туман почув Олексій голос Диркіна, що відлунював під склепінням сутінкового підвалу. — Он был негазговогчив. Пгетставляете, ему дгелью пгосвеглили обе ноги. Если он пгидет в себя и откажется говогить, мои люди вспогют ему живот для вегности, наденут на него гюкзак с кигпичами и бгосят в геку. И никто не узнает, как говогится, где могилка моя[151].

Олексій різко повернувся до ката, але нічого більше зробити не встиг. У таких випадках кажуть, що земля йде з-під ніг, а з очей сиплються яскраві іскри. Нічого подібного Олексій не відчув. Його просто огорнула ніч.

* * *

До Ніки зателефонували з незнайомого номера.

— Я не знаю, кому я дзвоню, але чоловік, якого звуть Олексій Молчанов, залишив мені ваш телефон, — почула Ніка молодий схвильований жіночий голос. — Я дзвоню з готелю в Солегорську. Дві години тому його забрали озброєні люди.

Ніка прихилилася лобом до холодного дзеркала в передпокої, потім відсторонилася, подивилася собі в очі. Обхопила голову ззаду руками.

Напередодні вночі їй телефонував Степан. Прощався. Йому дали роту спецназу ПДВ. Вони від’їжджали в Солегорськ. Більше він нічого не сказав.