Розділ «Глава ІХ. Дніпро»

«А що, як із редакції зателефонують? — подумав він. — Ні, так не можна».

Він зв’язався кімнатним телефоном із ресепшн, спитав, чи є у них зарядка для Nokia його моделі. Олексій не любив айфони. Він ненавидів електронний набір і часто промахувався пальцями. Його це злило й дратувало, і він лишався вірним кнопковому телефону. За хвилину чергова відповіла милим тоном, що зарядку знайти не можуть.

«Отже, не судилося», — остаточно вирішив він, і раптом його осяяло: він же може в Київ на міський телефон подзвонити. Який він і справді тупий безпорадний ідіот!

Він знову набрав чергову, вибачився й спитав, як подзвонити на міський телефон із номера.

— Ми дуже перепрошуємо, але після пожежі в сусідньому будинку, пам’ятаєте, на початку тижня, через вогонь на барикаді, у нас нема міської лінії, — проворкувала чергова. — Лише внутрішня.

— Спасибі, — Олексій кинув слухавку.

Міський телефон раптом ожив і сам подзвонив.

— Якщо вам дуже треба зателефонувати кудись у Києві, ви можете скористатися моїм мобільним, — запропонувала добра чергова.

— Дякую, — відповів Олексій. — Я зараз до вас зійду.

Він кинувся до дверей, відчинив їх і зупинився у просвіті.

Він зрозумів, що не зможе подзвонити їй нізвідки крім свого мобільника. Її номер був забитий у його телефоні. І хоч як старався, він не міг його згадати. Вийшов на балкон, відчув, що голодний і не проти випити. Зібрався був викликати Room Service аж раптом у двері постукали.

Серце вистрибнуло з його рота й повисло на тоненькій ниточці-артерії, яка досі зв’язувала його із життям.

— Так, опануй себе, — промовив він тихо, але твердо. — Як тобі не соромно! Скільки тобі років? Дорахуй хоч до десяти.

На «два» він відчинив двері. За дверима стояла вона. Чергова. Із зарядкою в руці.

— Ось, ми в ресторані в кухаря взяли, — усміхнено сказала вона. — Підійде?

— Звісно! — Олексій не дивлячись вихопив зарядку з її рук і тріснув дверима перед її носом. Потім раптом знову відчинив їх і гукнув навздогін послужливій, симпатичній і фігуристій черговій: — Дякую!

Та вже від дверей ліфта розвернулася на високих підборах, усміхнулася всіма своїми білосніжними зубами й гукнула у відповідь:

— Нема за що! Щось іще?

— Ні, спасибі, усе гаразд.

Олексій зачинив двері, сів на постіль, поставив телефон на зарядку й став чекати. Чекає й чекає. Хвилину, дві, три. Потім не витримав, увімкнув телефон і набрав її номер. Він чекав хвилин п’ять, поки вона візьме слухавку. Вона не взяла. Замість неї відповів металевий голос: «У абонента не лишилося місця для запису повідомлень».