Розділ «Частина 8»

— Чорт забирай, Губерманне. — Він пошкрябав губи, щоб їх розліпити. — Що це, в біса, було?

— Воно просто впало, прямо за нами.

— Та я бачу. Питання в тому, якої висоти? Напевно, поверхів десять, не менше.

— Ні, пане, здається, тільки два.

- Ісус. — Напад кашлю. — Марія і Йосип. — Він взявся видобувати з ока суміш поту і пилюки. — Ну, з цим ми вже нічого не вдіємо.

Один з чоловіків витер обличчя і сказав:

— Боже, як би я хотів, щоб хоч раз розбомбило пивну. Страх як хочу пива.

Усі сперлися на стіну.

Кожен відчував, як пиво гасить в горлі пожежу і пом’якшує дим. Гарна мрія, але недосяжна. Вони знали, що будь-яке пиво, яке тече цими вулицями, — це ніяке не пиво, а щось на кшталт молочної суміші або манки.

Усіх чотирьох обліпили сіро-білі пластівці пилюки. Коли вони випросталися, щоб продовжити свою роботу, виднілися лише маленькі тріщинки їхньої уніформи.

Сержант підійшов до Брунненвеґа. Що є сили збив йому з грудей пилюку. Ляснув кілька разів.

— Оце вже краще. Налетіло трохи пилюки, друзяко. — Поки Брунненвеґ сміявся, сержант повернувся до нового солдата. — Цього разу ти перший, Губерманне.

Кілька годин вони гасили пожежі і намагалися знайти будь-що, тільки б переконати будівлі не падати. Траплялося, що стіни вже розвалилися, але краї досі випиналися, наче лікті. З таким Ганс Губерманн добре вмів давати собі раду. Можна сказати, що йому подобалось шукати крокви, що тліли, чи розбиті бетонні плити і підпирати ними лікті, підставляти їм опору.

Руки у нього були всипані скалками, а зуби заліплені рештками обвалів. Губи вкривала волога пилюка, що з часом зашкарубла, і не було жодної кишені, жодної ниточки чи захованої складки на його уніформі, які б не були вкриті плівкою відходів, що залишало по собі важке повітря.

Та найгірше, що було у їхній роботі, - це люди.

Час від часу траплялися такі, що вперто продиралися крізь туман, зазвичай з одним словом на вустах. Вони завжди вигукували ім’я.

Іноді це був Вольфґанґ.

— Ви не бачили мого Вольфґанґа?

На Гансовій уніформі завжди залишалися відбитки їхніх рук.

— Стефані!