Розділ «Частина 8»

Прибувши на місце, Ганс дивувався, чим усі ці люди заслужили таку роботу, а вони, своєю чергою, гадали, як сюди потрапив він. Їхній командир, сержант Борис Шиппер, запитав прямо. Коли Ганс розповів про хліб, євреїв і нагайку, круглолиций сержант видав короткий смішок.

— Тобі ще пощастило, що ти взагалі живий. — У нього були круглі очі, і він постійно їх тер. То вони втомлювалися, то свербіли, то в них набивалося диму і пилюки. — Запам’ятай, що тут ми не бачимо своїх ворогів.

Ганс саме збирався поставити якесь очевидне запитання, як у нього за спиною пролунав голос. Він належав вузькому обличчю молодого чоловіка з презирливою посмішкою. Рейнгольду Цукеру.

— Для нас, — сказав він, — ворог не сидить за пагорбом чи в якомусь іншому місці. Він усюди. — Він знову опустив голову до листа, якого писав. — От побачиш.

Через кілька метушливих місяців Рейнгольд Цукер загине. Його вб’є місце Ганса Губерманна.

Війна дедалі бурхливішим потоком ринула в Німеччину, і з часом Ганс збагнув, що всі його зміни починаються однаково. Чоловіки збираються біля вантажівки, щоб послухати коротку доповідь про об’єкти, які розбомбили, поки вони відпочивали, про наступні ймовірні цілі, про те, хто з ким буде працювати.

Навіть тоді, коли не було атак, у них все одно була купа роботи. Вони їздили з одного зруйнованого міста в інше і розбирали завали. У вантажівці сиділо дванадцятеро зсутулених чоловіків, вони підскакували і падали на горбках та вибоїнах, що траплялися на дорозі.

З самого початку було зрозуміло, що кожен з них має своє постійне місце.

Рейнгольд Цукер сидів посередині лівого ряду.

Ганс Губерманн примостився в самому кінці, куди сягало сонячне проміння.

Він швиденько навчився ухилятися від сміття, яке часом вилітало зсередини вантажівки. Його особливу повагу заслужили недопалки, які ще горіли, пролітаючи повз.

ПОВНИЙ ТЕКСТ ЛИСТА ДОДОМУ

Мої любі Роза та Лізель, у мене все добре.

Сподіваюся, що з вами теж усе гаразд.

З любов’ю, тато.

Наприкінці листопада Ганс вперше відчув закопчений присмак справжнього бомбардування. Вантажівку зусібіч оточили уламки, навколо бігали і кричали люди. Палали пожежі, а розтрощені коробки будинків височіли, ніби кургани. Каркаси хилилися до землі. Димові бомби стриміли з ям, як сірники, і заповнювали легені міста.

Ганс Губерманн був у групі з чотирьох чоловік. Вони вишикувались шеренгою. Попереду стояв сержант Борис Шиппер, його руки ховалися в клубах диму. За ним був Кесслер, тоді Брунненвеґ, а вкінці Губерманн. Сержант поливав вогонь, двоє інших поливали сержанта, а Губерманн, про всяк випадок, поливав усіх трьох.

Позаду застогнала і сколихнулась якась будівля.

Вона впала обличчям до землі всього за кілька метрів від Гансових ніг. Цемент пахнув, ніби щойно замішаний, і на них посунула стіна пилюки.

- Gottverdamnt, Губерманне! — Голос вирвався з вогню. Одразу за ним виринуло троє чоловіків. Їхні горлянки забилися клаптями попелу. Навіть коли вони відійшли за ріг, подалі від епіцентру руйнації, запилюжений туман від обваленого будинку нагнав їх і там. Білий і теплий, він підкрадався ззаду. Збившись докупи в тимчасовому сховку, чоловіки безперестанку кашляли і лаялись. Сержант повторив попередній вигук: