Розділ «Частина 5»

«Свистун» і пара туфель

Так тривало до кінця літа, а тоді перейшло і в осінь. Руді з усіх сил намагався вижити у своєму «Гітлер’юґенд». Макс Ванденбурґ відтискався і робив свої замальовки. Лізель вишукувала газети і писала слова на стіні підвалу.

Однак не варто забувати, що кожна рутина має свої недоліки, тож одного дня вона може похилитися і пересипатись з однієї сторінки на іншу. У нашому випадку ключову роль зіграв Руді. Чи, принаймні, Руді та щойно удобрений спортивний майданчик.

Наприкінці жовтня усе, здавалося, йшло як завжди. Небесною вулицею крокував вимазаний грязюкою хлопець. Через кілька хвилин його чекатимуть удома і він знову набреше, що усіх хлопців його підрозділу примусили виконувати додаткові вправи на землі. Батьки навіть подумають, що він зараз засміється. Але ні, цього не станеться.

Того дня у Руді не залишилося ні сміху, ні брехні.

Саме цієї середи, коли придивившись до нього уважніше, Лізель побачила, що хлопець був без сорочки. І дуже лютий.

— Що сталося? — запитала дівчинка, коли Руді протюпав повз неї.

Він повернувся назад і простягнув їй сорочку.

— Понюхай, — сказав він.

— Що?

— Ти глуха? Я кажу — понюхай, — повторив Руді.

Неохоче Лізель трохи нахилилася і вловила бридкий запах його коричневої сорочки.

- Ісус, Марія і Йосип! Це…?

Хлопець кивнув.

— А ще воно у мене на підборідді. На моєму підборідді! Мені пощастило, що я його не наковтався!

- Ісус, Марія і Йосип!

— Спортивний майданчик «Гітлер’юґенд» щойно удобрили. — Він кинув на сорочку ще один неприязний, повний огиди погляд. — Думаю, це коров’яче лайно.

— А той, як його там, — Дойчер — знав, що воно там є?

— Він каже, що не знав. Але він шкірився.