Розділ «Частина 5»

— Ти поплатишся за це пізніше, друзяко.

Що не кажіть про Віктора Хеммеля, але пам’ять у нього була чудова, та й терпіння йому не бракувало. Минуло близько п’яти місяців, коли він урешті здійснив свою погрозу.

Замальовки

Літо 1941 року — якщо таких, як Руді та Лізель, воно оточувало стіною, то в життя Макса Ванденбурґа воно проникало у формі слів і малюнків. У найсамотніші миті у підвалі навколо нього купками нагромаджувалися слова. Видіння виливалися, висипалися, а подекуди кульгаво шкандибали з-під його рук.

У Макса було те, що він називав невеликим пайком інструментів.

Зафарбована книжка.

Жменя олівців.

Повна голова ідей.

Він склав їх докупи, як простеньку головоломку.

Спершу Макс хотів написати лише свою історію.

Він задумав розповісти про все, що з ним трапилося — про все, що привело його у підвал на Небесній вулиці, - але вийшло не те, на що він сподівався. Максове заслання породило зовсім іншу історію. Колекцію різноманітних думок — він вирішив прийняти їх усі. Він відчував, що вони правдиві. Вони були правдивішими за ті листи, які він писав своїй сім’ї і своєму другу Вальтеру Куґлеру, хоча й добре знав, що ніколи не зможе їх надіслати. Зневажені сторінки «Mein Kampf», одна за одною, перетворювались на серію замальовок, що підсумовували ті події, які поміняли його колишнє життя на теперішнє. Одні малюнки давалися йому за лічені хвилини. На інші йшли години. Макс вирішив, що, закінчивши книжку, віддасть її Лізель, коли дівчинка трохи подорослішає, а весь цей абсурд, він мав таку надію, вже скінчиться.

Макс, відколи випробував олівця на першій зафарбованій сторінці, завжди тримав свою книжку згорнутою. Часто він засинав із книжкою в руках або клав її біля себе.

Одного дня, закінчивши відтискання і присідання, він заснув, схилившись на стіну. Коли Лізель спустилася до підвалу, то побачила книжку, що сиділа біля Макса, притиснувшись до його ноги, і не змогла стримати свою цікавість. Вона схилилась, підняла книжку і трохи почекала — чи він, бува, не поворухнеться. Макс не ворушився. Він сидів, прихилившись до стіни головою і лопатками. Ледь-ледь розбираючи його дихання — вдих і видих, — Лізель розгорнула книжку і швиденько проглянула кілька сторінок…

Налякана побаченим, Лізель поклала книжку на місце, точнісінько так, як та сиділа, притулившись до Максової ноги.

Її настрашив голос.

- Danke sch Е on, — промовив він, а коли дівчинка підняла очі і пройшла слідом за голосом до його власника, на губах єврея з’явилася ледь помітна задоволена посмішка.

— Святий Боже! — видихнула Лізель. — Ти налякав мене, Максе.

Він знову занурився в сон, а вона потягла ту саму думку за собою нагору.

Ти налякав мене, Максе.