Розділ «Частина 5»

— А на що схоже? — Слова, кинуті через плече.

— На якесь жалюгідне яблуко.

— Тримай. — У його бік полетіло наполовину обгризене яблуко і приземлилося відкушеною стороною в багнюку. — Можеш взяти ще й це.

Руді закипів.

— До біса це все! Ми пройшли десять миль не заради півтора паршивого яблука, правда ж, Лізель?

Дівчинка не відповіла.

У неї не було на це часу, бо Віктор Хеммель уже навалився на Руді, не встигла вона вимовити й слова. Колінами він притис його руки до землі, а долонями вхопився за хлопцеве горло. Яблука підібрав саме Анді Шмайкль, за наказом Віктора.

— Йому ж боляче, — сказала Лізель.

— Справді? — Віктор знову посміхався. Лізель ненавиділа ту посмішку.

— Мені зовсім не боляче, — Руді випалив слова одним махом, а його обличчя почервоніло від натуги. Носом пішла кров.

Віктор на секунду-дві ще сильніше стиснув його горло, а тоді відпустив Руді, зліз із нього і, ніби нічого й не сталося, недбало відійшов на кілька кроків.

Скомандував:

— Вставай!

І Руді, добре поміркувавши, зробив, як йому веліли.

Віктор знову недбало підійшов і став навпроти Руді. Легенько поплескав його по плечу. Прошепотів:

— Якщо не хочеш, щоб кров з тебе била фонтаном, краще забирайся звідси, малий. — Він глянув на Лізель. — І не забудь свою малу шльондру.

Ніхто не поворухнувся.

— Ну, чого чекаєте?

Лізель взяла Руді за руку, і вони пішли, але перед тим хлопець іще раз озирнувся і виплюнув кров під ноги Віктору Хеммелю. Його зухвальство викликало одне фінальне зауваження.

МАЛЕНЬКА ПОГРОЗА ВІКТОРА ХЕММЕЛЯ РУДІ ШТАЙНЕРУ