Розділ «Частина 5»

І враз у серці запекло.

Щоразу, коли перед тим на них чекало зачинене вікно, під удаваним розчаруванням вона приховувала страшенне полегшення. Чи вистачило б їй сміливості залізти до будинку? Та й взагалі, для кого чи для чого вона туди полізе? Для Руді? Щоб знайти якусь їжу?

Ні, нестерпна правда була зовсім іншою.

Вона не переймалася їжею. Руді, хоча вона й намагалася заглушити цю думку, для її плану мав другорядне значення. Вона прийшла по книжку. По «Свистуна» . Отримати її від самотньої жалюгідної жінки — для Лізель це було неприйнятно. А от поцупити її — це вже інша справа, це вже можна стерпіти. Поцупити книжку — це, у якомусь хворобливому сенсі, фактично те саме, що заслужити її.

Світло мінялося, переходило з відтінка у відтінок.

Величезний бездоганний будинок притягував їх до себе. Їхні думки зашурхотіли.

— Ти хочеш їсти? — запитав Руді.

Лізель відповіла:

— Помираю з голоду. За книжкою.

— Дивись… Нагорі увімкнули світло.

— Бачу.

— Досі хочеш їсти, Saumensch?

На мить обоє знервовано розсміялися, а тоді почали вирішувати, хто полізе всередину, а хто залишиться на чатах. Руді, як джентльмен, вирішив, що має лізти він, але Лізель, безперечно, краще знала цей будинок. Лізти мала вона. Лише вона знала, що чекає по той бік вікна.

Тож вона сказала:

— Я полізу.

Лізель заплющила очі. Міцно.

Примусила себе пригадати, уявити мера і його дружину. Вона бачила, як зростала її дружба з Ільзою Германн, а тоді нагадала собі, як ту дружбу копнули в ногу і залишили валятися десь на узбіччі. Подіяло. Вона їх ненавиділа.

Вони обнишпорили вулицю і тихцем перейшли через сад.

Присіли під щілиною у вікні першого поверху. Дихання зазвучало голосніше.

— Слухай, — сказав Руді, - дай мені свої туфлі. Щоб не скрипіли по підлозі.