Розділ «Частина 3»

На цьому завершується спритність рук, а от боротьба тільки починається. В одній руці я тримаю Лізель Мемінґер, в другій — Макса Ванденбурґа. Незабаром я лясну в долоні і з’єднаю їх. Потерпіть іще декілька сторінок.

Борець.

Якщо його вб’ють цього вечора, він, принаймні, помре живим.

Потяг залишився далеко позаду, а хропунка, мабуть, поїхала далі, закутавшись у вагон, що став для неї ліжком. Тепер лише кроки відділяли його від порятунку. Кроки, думки і сумніви.

За картою, яку він тримав у голові, Макс дістався з Пазінґа до Молькінґа. Уже споночіло, коли він побачив місто. Ноги нестерпно боліли, але він майже дійшов — до найнебезпечнішого місця у всьому світі. Так близько, що міг його торкнутися.

За описом він знайшов Мюнхенську вулицю і рушив тротуаром.

Усе напружилося.

Яскраві цятки вуличних ліхтарів.

Темні нерухомі будинки.

Міська ратуша скидалася на велетенського незграбного підлітка, занадто великого як на свій вік. Церква губилася в темряві, що вище він зводив погляд.

Усе за ним стежило.

Він здригнувся.

Застеріг себе:

— Пильнуй.

(Німецькі діти вишукували загублені монети, а німецькі євреї пильнували, щоб їх не спіймали.)

Дотримуючись своєї звички покладатися на щасливе число тринадцять, він рахував кроки групками по тринадцять. Лише тринадцять кроків, казав собі. Ну ж бо. Ще тринадцять кроків. Він нарахував майже дев’яносто таких підходів і нарешті дійшов до рогу Небесної вулиці.

В одній руці він тримав валізу.

В другій досі стискав «Mein Kampf».

Обидві ноші були важкими, обидві вкрилися краплинами поту.

Ось він повернув на бічну вулицю і прямує до будинку під номером 33, стримуючись, щоб не засміятися, стримуючись, щоб не розплакатись, боячись навіть уявити порятунок, що чекає на нього. Він нагадав собі, що зараз не час плекати надію. Так, він колись майже її торкався. Вже відчував її на дотик, майже сягав рукою. Проте, замість того щоб в цьому зізнатися, він іще раз обдумав, що робитиме, якщо його піймають або двері відчинить не та людина.