Розділ «Частина 3»

Назва, раз за разом, а потяг торохтів далі, від одного німецького міста до іншого.

Mein Kampf.

Єдина річ, яка його врятувала.

Спритники

Вам може здатися, що Лізель жилося доволі легко. У порівнянні з Максом Ванденбурґом їй справді жилося легше. Так, її братик помер практично у неї на руках. Мама покинула її.

Але не було нічого гіршого, ніж бути євреєм.

За деякий час до Максового прибуття вони втратили ще одного клієнта, що замовляв прання, — цього разу Вайнґартнерів. На кухні знову лунала звична Schimpferei[34], а Лізель заспокоювала себе тим, що у них є ще двоє клієнтів, а головне, що один з них — мер, його дружина і книжки.

Щодо інших її занять, то вони з Руді Штайнером досі обчищали фермерів. Я б навіть сказав, що вони вдосконалювали свої крадійські навички.

Обоє зробили ще декілька вилазок з Артуром Берґом і його приятелями, щосили намагаючись довести, що вони чогось варті, і розширити власний крадійський репертуар. З однієї ферми вони цупили картоплю, з іншої — цибулю. Та свою найбільшу звитягу вони здобули наодинці.

Як ви уже помітили раніше, однією з переваг обходу міста була можливість знайти щось на дорозі. А ще можна було придивитися до людей, вірніше, до тих самих людей, і того, що вони, тиждень за тижнем, незмінно роблять.

Хлопчик зі школи, Отто Штюрм, був одним з таких людей. Щоп’ятниці він брав свого велосипеда і їхав до церкви, везучи продукти для священиків.

Десь місяць обоє стежили за ним, а погода все гіршала, тож Руді був цілком певен, що однієї неймовірно холодної жовтневої п’ятниці хлопець до церкви не доїде.

— Усі ті священики, — пояснював Руді, коли вони простували містом. — Вони і так дуже товсті. За тиждень без їжі не помруть.

Лізель не мала жодних заперечень. По-перше, вона не була католичкою. По-друге, вона й сама була вельми голодна. Дівчинка, як завжди, несла прання. Руді ніс два відра холодної води, або, як він їх називав, два відра майбутнього льоду.

Він приступив до роботи десь о другій.

Без жодних вагань хлопець вилив воду на дорогу саме в тому місці, де Отто завертав з-за рогу.

Лізель мала визнати.

Спершу вона відчувала краплю провини, але план був бездоганним, ну, майже бездоганним, наскільки це взагалі можливо. Щоп’ятниці декілька хвилин після другої Отто Штюрм завертав на Мюнхенську вулицю з пакунком у кошику, прикріпленому до керма. Але цієї п’ятниці заїхати далі йому не судилося.

Дорога і так була слизькою, а Руді додав їй ще льоду, ледь стримуючи єхидну посмішку. Вона пробігала його обличчям, ніби слід від шини.

— Ходи, — сказав він, — он до того куща.