Розділ «Частина 9»

Лізель обрала останній варіант і прокричала слова прямісінько крізь сирени. Долоні шо є сили вперлися в поверхню столу.

Жінка підвела на неї очі і прийняла рішення. Вона нікуди не піде.

Лізель пішла. Вона відірвалася від столу і вибігла з будинку.

Роза притримала для неї хвіртку, і обоє помчали до будинку під номером тридцять п’ять. Міхаель Гольцапфель самотньо стояв посеред вулиці.

— Ходімо! — просила його Роза, та колишній солдат вагався. Він вже збирався зайти всередину, коли це щось розвернуло його. До хвіртки чіплялася лише його скалічена рука, та ось він присоромлено відчепив її і поплентався за ними.

Вони кілька разів озиралися, але пані Гольцапфель так і не було.

Дорога здавалася широченною, і, щойно випарувалась остання сирена, до Фідлерового підвалу спустилося троє останніх людей.

— Де тебе так довго носило? — запитав Руді. Він тримав свою скриньку.

Лізель поклала на підлогу сумку з книжками і сіла зверху.

— Ми намагалися витягти пані Гольцапфель.

Хлопець озирнувся.

- І де ж вона?

— Вдома. На кухні.

У дальньому кутку бомбосховища Міхаеля Гольцапфеля сіпало і трусило.

— Я мав залишитися, — повторював він. — Я мав залишитися, я мав залишитися… — Його голос був майже беззвучним, але очі кричали голосніше, ніж будь-коли до того. Вони нестямно билися в очницях, а Міхаель стискав свою поранену руку, і кров просочувалась через пов’язку.

Його зупинила Роза.

— Не треба, Міхаелю, ти ні в чому не винен.

Та молодий чоловік без кількох пальців на правій руці був безутішним. У Рози на очах він зіщулився.

— Поясніть мені, - промовив він, — бо я чогось не розумію… Він випростався і прихилився до стіни. — Поясніть, Розо, як вона може сидіти там і чекати смерті, коли я досі хочу жити? — Кров загусла. — Чому я хочу жити? Я не мав би, але хочу.

Він кілька хвилин нестримно плакав, а Роза обіймала його за плече. Інші дивилися. Він не зміг заспокоїтись навіть тоді, коли двері до підвалу прочинилися і зачинилися й до них спустилася пані Гольцапфель.