Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Зачинила свої двері. Напевне, це ті хлопці, які вже ломилися.

Усе ж таки я сподівалася, що тоді хтось зі знайомих бешкетував, а виявляється, все значно гірше, ніж я припускала. Ці люди підіслали Лунет, дурненьку пліткарку. Отже, хочуть мене виманити.

Я припала до дверей і почула їхню розмову з нею. Вони питали про мою маму: коли вона приходить із ринку? Чи буває вдома мій вітчим-чеченець? Коли хтось із наших сусідів почав спускатися з верхніх поверхів і загримів відрами, хлопці миттю вшилися, попрощавшись із Лунет. За голосами їх було четверо-п’ятеро. Вони дорослі.

Уже був випадок у будинку навпроти, коли підіслали сусіда до інших сусідів (росіян). Той постукав у двері. Росіяни відчинили. Сусід-чеченець пішов до себе, а озброєні люди ввірвалися — вирішивши всіх убити.

Потім напишу докладніше.

Знову приходила Лунет. Я подивилася у вічко — біля неї нікого. Відчинила двері. Лунет розповіла, що кілька дорослих хлопців уже чотири дні ходять у наш двір. Шукають мене! Говорять, що знають — я без батька і росіянка (!), розповідають, що я була «повією» ще три роки тому (тобто ледь мені виповнилося 9 років!). Про мою маму говорять у дворі, що й вона повія та п’яниця.

— «Інакших росіян просто не буває!» — процитувала Лунет нових знайомих. — Вони сказали, що, напевне, твоя мати по вулицях п’яна валяється.

— Моя мати ніколи не п’є спиртного. Воно в нас удома під забороною, як страшний гріх. Ти бачила мою маму, що випила хоч раз?

— Ні! Не бачила ніколи. Але вони сказали…

— Як же тобі не соромно повторювати за ними?

— Але вони сказали, що твій вітчим Руслан одружений із чеченкою, а з твоєю мамою гуляє і він вам не захист. Якщо вас убивати, він не заступиться! Вони за ним стежили, знають навіть, що він підстригся нещодавно!

— Це брехня, як і все інше! Ніколи він не був одружений ні з ким, крім моєї матері.

— Ще вони ходили у твою школу № 50, — не зупинялася Лунет. — Питали, в якому ти класі.

Що за нахабна брехня?!

Чому добивають останніх російськомовних людей?! І навіть до нас, які ходять у хустках і в яких у роду кавказці, — чіпляються!

Поля

11.45. Стукають у двері! Добуваються. Якісь хлопці. Я сама вдома. Ні мами, ні вітчима. Ці люди кричать:

— Відчини! Ти ж мене завжди запускала. Ти — російська собака!

Що мені робити? Мені страшно. Я не знаю, як бути. Я сама-одна. Б’ють ногами двері. Ніхто з сусідів не виходить, хоч чути на весь під’їзд. У них може бути зброя. Мені так страшно.

Я пішла до ванної кімнати. Коли російські військові стріляли по будинках із гармат, ми сиділи у ванній на низеньких старих санчатах із мамою, як на табуретці. Я сіла зараз тут і поклала поряд ніж. Але двері тріщать. Раптом вони їх зламають і вдеруться? Боже, що мені робити?