Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Що сказати про Ерика? І так усе ясно. Я кохаю його.

П.

Ерик, Сашка й тьотя Аля в нас були. Тьотя Аля, мама й Сашка на кухню пішли, а ми з Ериком сиділи на дивані. Електрики немає. Свічки. Півморок. Ерик хотів мене поцілувати. Ще б трохи часу! Але тут мама з тьотею Алею зайшли і як закричать:

— Борщ готовий! На кухню, діти!

Шкідники!

Знаєш, я вирішила писати в тобі акуратно. Але що це дасть? Я ж у тобі майже не писала тієї правди, що діється навколо. Її не можна писати. Якщо тебе хто-небудь знайде, то, напевне, мене шантажуватиме, або сміятиметься, або вб’є. Мушу писати в тобі лише мало з того, що відбувається.

Я вже писала раніше всю правду в щоденник, а потім зрозуміла, як це небезпечно. Правду треба шифрувати. Мені дуже важко на душі тому, що я не можу тобі дечого розповісти.

Сашки, Ерика й тьоті Алі немає. Не приходять — ховаються у бабусі в приватному будинку.

Альонки немає, і, може, я взагалі її ніколи не побачу? Краще я мовчатиму.

Привіт! Я щойно з лікарні. У мене була операція апендициту. Усе трапилося дванадцять днів тому. Мені стало погано, і я мучилась. Мама возила мене до лікарні, але лікарі не подивилися. Сказали, просто живіт болить. Я не могла ходити. Ходила зігнувшись.

Чоловік, у якого шестеро дітей, чеченець із середнього під’їзду, побачив це. Мене й маму посадив у свою машину «Волгу». Привіз нас до лікарні № 9. Коли він привіз мене як свою дочку, мене подивилися. Лікар сказав:

— Негайно в операційну!

Я не хотіла. Думала — минеться.

Мені дали простирадло, щоб я загорнулася в нього. Потім поклали на стіл і зробили крапельницю. Я стала засинати. Але побачила, що лікарі хочуть зняти моє простирадло-плаття. Крикнула:

— Ні! Я соромлюсь! Не знімайте!

Почула, як усі в операційній засміялись, і заснула.

Виявився апендицит гнійний. Я потім прокинулася тільки за день. Стеля кружляла. З живота стирчали трубки. Гній стікав у банку. Так п’ять днів. Мама сказала — я мало не померла на операції.

Шви тільки зняли. Слава Богу, все позаду.

У лікарні я познайомилася з дівчиною. Має 17 років. Її прізвище — Лобазанова. Ми багато жартували, розмовляли про все. Нам разом робили уколи.

P. S. Немов у нагороду за все мені надійшов лист. Тьотя Валя й Альонка живі! Вони виїхали з дядьком Сашею на якийсь російський хутір. Є річка і маленький будинок! Яка я за них рада! Слава Богу!