Хоч там нічого не люблю.
22.11.Разом із Хазман дивимося телевізор. У нас ні електрики, ні газу. У неї телевізор погано, але працює. Хазман плаче!
— Як же я без тебе, Фатимо, буду? — питає вона мене і звертається до мами: — І до тебе, Лено, звикла, і до кішок!
— От, хотіли б залишитися на батьківщині, але як? — заперечує мама. — Учора на зупинці, прямо при нас, хлопець стріляв у машину військових, що проїжджала там. Цілився в бензобак, влучив у колесо. А влучив би куди хотів, був би вибух, усі б загинули на зупинці. І старі, і діти. Уазик із військовими, не зупиняючись, швидко промчав.
Тьотя Лейла засмутилась і водночас зраділа нашому від’їзду. Ми сфотографувалися на пам’ять.
Сьогодні гори, що кільцем оточують Ґрозний, — білі від снігу і синіють лише з боків.
Я бачила Ґабі, розповіла їй, що буду вчитись у Ставрополі й працювати так само. Попрощалася з журналісткою Айзан із газети «Трудяга», а сивого Ґапура та поета Мусу не застала на службі.
Ще, цілком випадково, я зустріла давніх знайомих. Колись на ринку вони торгували відеокасетами: Козеріг і його брат. Тепер вони — працівники міліції й служать новій владі. Охоронять лікарню № 9, на зупинці «Автобаза».
23.11.Дощ. Небо затягли сірі хмари. Їх кривавим променем пропалює помаранчево-червоне сонце. За пагорбом стріляли з важких гармат, і земля злегка тряслася, нагадуючи про те, що кожен день, прожитий на моїй батьківщині, міг стати останнім.
Я бачила сни про те, як на землю ринули хвилі, як земля поступилася стихії води і ми стали її частинками, подолавши людську подобу.
Колись у моєму місті Ґрозному я маленькою дівчинкою сиділа на санчатах, як на лавочці, у коридорі квартири, обіймаючи маму. А по нашому будинку на вулиці Завєти Ільїча стріляли важкі російські гармати. Цегляний чотириповерховий будинок хилився, немов великий корабель, що потопає, і скрипів. Мама обійняла мене і сказала:
— Ми сьогодні помремо, але ти не бійся.
А я спитала:
— Як помремо? Мені всього дев’ять років!
Мама крізь сльози посміхнулася. Не було ні краплинки світла, і я не могла це побачити, але знала — вона посміхнулася.
— Для смерті вік не важить. Такий обстріл нам не пережити. Боже, як страшно!
Хотіла відчути мамин страх, але не могла — я ще не відчувала страху, тільки сильно стукотіло серце.
— Що найстрашніше в смерті? — спитала я маму.
— Те, що ми більше ніколи не побачимо сонця.
Але мама помилилася — ми вижили.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники» автора Поліна Жеребцова на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр“ на сторінці 415. Приємного читання.