Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

І зайшла назад до квартири. І тут іще один страшний вибух. Це другий снаряд прилетів у під’їзд. Усіх, хто на допомогу прибіг, поранено або вбито тепер. А мама дивом зайшла.

Крики стояли страшні. Наші двері від вибуху похилилися. Ми ж не замкнули. Вони не вилетіли тому зовсім. Я поповзла в під’їзд, а там… ТАМ частини тіл людей — шматки від них і крові багато. І кров густа, темна-темна. Дядько Адам кричить. Під нашими дверима головою б’є підлогу. Йому стопу відірвало. Він же в під’їзді для сусідів на гармошці грав! Випив перед тим.

Юна Пушинка тримається за живіт і кричить:

— Ратмир!

Тьотю Жанну, сусідку, на шматки розірвало, а тьотя Тамара кричить: її поранило, а сина її вбило. Її син біля під’їзду сидів. Виявилося, вбило Ратмира в капелюсі, того, що подобався Пушинці. Він людям на допомогу прибіг. Інших сусідів поранено.

Мама дядькові Адаму, сусідові з другого, з нашої грілки джгут на ногу зав’язала. Він кричав:

— Лено, вбий мене! Вбий! Мені боляче!

А мама:

— У тебе четверта дитина днями народиться. Доведеться жити. Адаме, терпи!

Потім якісь ополченці-бойовики повантажили наших поранених сусідів у машини й повезли до лікарень. Звісно, вони могли так і не робити. Сусіди ж звичайні люди. Але вони не кинули їх. Потім я пішла сходами, і мої ноги були по кісточки в крові. Я вся була в крові! Вся!

У дворі кілька бойовиків зробили живий щит із себе й усіх жінок і дітей (мене й маму теж вивели з двору). Із зони обстрілу. Вони прикривали нас собою! Причому ми їх раніше ніколи не бачили!

Дідусь-сусід Юрій Михайлович злякався, коли мене побачив, — думав, мене серйозно поранено. Але всі мої речі були в чужій крові.

Не могла писати відразу. Я просто лежала й дивилась у стелю.

А тут 48 годин оголосила влада Росії. І все. От і все. Нам кінець.

Бойовики наступного дня, після того як розірвалися снаряди й у нашому дворі вбило багато мирного народу, постукали в будинок. Тут, де ми живемо, приватний. Мама пішла відчиняти. Вони не зайшли. Просто сказали:

— Ми знаємо, дитина у вас (це я дитина!) і старі. Ми молока принесли.

Поставили дві пластикові пляшки з молоком на землю і пішли. У них іще ящик молока був — вони всюди, де діти й старі, розносили молоко.

Ми добрели до Альонки й тьоті Валі. Вони в діда Паші та дядька Саші. Дядька Сашу хотіли розстріляти. Він вів щоденник, як і я. Писав матом лайки про військових. Бойовики щоденник знайшли, про себе прочитали й хотіли його пристрелити. А він їм сказав:

— А ви про російських військових почитайте!

І перегорнув сторінку. Ті почитали і давай реготати — такі там лайки. Відпустили дядька Сашу. Але щоденник не віддали. Собі забрали. На згадку!