Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Додому прийшли, а там Альонка, Васька, тьотя Валя й тьотя Дуся. Вони чули вибухи, сиділи в коридорі. За нас молилися, щоб нас не вбило. Спасибі!

Великдень!!!!

Я хворію. Мене тьотя Валя почастувала котлетами, і тепер болить живіт. Я лежу.

Тьотя Дуся й тьотя Валя напекли печива. Приходив сусід дядько Валера. Приніс яблуко. А Васька приніс у подарунок цукерку!

Вдалося поїсти. Мама ходила до центру міста. Там безкоштовно роздавали хліб із машин. Якісь добрі люди, не військові. Усі ставали по двічі-тричі в чергу. І брали три-чотири булки. Мама взяла нам і старим із нашого під’їзду. Вони ходити не можуть. У них ноги болять.

Ми з Альонкою гралися в ляльки. Ми вирішили, що будемо сестрами і не розлучимося.

Я ходжу до школи. Раніше це був дитячий садок, а тепер школа. Вона з червоної цегли.

Мою школу № 55 розбило. Залишився чорний скелет. Багато людей загинуло в підвалі. Бомба впала. Й іншу мою школу, № 32, розбомбили. Там документи згоріли. Але мої папери знайшлися. Учителька їх удома сховала.

Діти в школі ображають. Обзиваються. Один хлопець спитав:

— Ти росіянка?

Я сказала:

— Так.

Він дав мені ляпаса. Я не знаю цього хлопця. Він не з мого класу. Діти обзиваються на мене та інших нечеченців: «дохлий Єльцин», «Ісусик», «гаскі хак» (російська свиня). Що ми зробили поганого?

Ці діти з Росії приїхали — вони тут на війні не були, як ми. Тепер говорять:

— Усе тут наше. Наша земля. Усіх росіян убити!

До класу я сама не ходжу. Мене б’ють. Одяг рвуть, за волосся тягають. Я вчителя чекаю. Тільки з ним заходжу в клас. А до цього за дверима стою. Ховаюсь. Або в туалеті замикаю двері. Мої зошити порвали. Анжи це зробила. Вона взяла й порвала. Аслан і Мілана мене тримали, а Расул мене ногою бив у живіт. Я одна в нашому класі, кого вважають росіянкою.

Забула написати: взимку померла бабуся Альонки. Бабуся Римма була сувора. Альонку любила. Її ховали на галявині біля будинку. Бабуся Римма мерзла у війну. Голодувала. Вона паралізована була.

В Альонки ще й тато помер. Раніше. Він допомагав людям гасити пожежу і задихнувся. Хоробрий був. Тепер залишились удвох Альонка та мама її, тьотя Валя. Це наші друзі!

Я придумала ось що: у відро налити води, розвести пакетик соку «Юпі». Потім наливати в склянки, класти лід і ходити продавати. Я на Центральному ринку продаю. На мені біла хустка та білий фартух. А сукня зелена, довга. Мама в кафе допомагає, продає пиріжки. За це їй дають пиріжки додому і трохи грошей. Мама працює в чеченців. У них прізвиська «Едик» і «Арлет». Насправді чоловіка і дружину звати інакше. Вони дівчинці-росіянці в себе дали притулок, із сім’ї п’яниць.

А сік я сама продаю. Гроші віддаю мамі. Мало буває. Можна тільки хліба купити і трохи картоплі, але я стараюсь.