Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Сьогодні я ходила в ряду, де продають батарейки, годинники, касети й шоколад, і зустріла незнайому жінку. Вона купила в мене склянку соку та заплакала. Потім спитала:

— Як тебе звати?

— Поля.

— А мою дочку звали Фатима.

І плаче.

— Скільки тобі років? — питає.

— Десять, — кажу.

— І їй було десять, — сказала жінка. — Вона схожа на тебе як дві краплини води. Її взимку вбило в селі. Снарядом. Одна була в мене дочка!

Потім жінка підбігла до стола та купила велику коробку з шоколадом. Віддала мені й пішла.

Я люблю вчительку географії. Вона живе на зупинці «Берьозка», де базар. Худенька чеченка. Ми інколи разом ходимо додому.

Не люблю математику. Люблю літературу. А вчитель один каже весь час у школі:

— Росіян будемо вбивати! Усі росіяни — свині!

Після його уроку мене б’ють діти. Ніхто не дружить зі мною. Кричать, обзиваються.

В одного хлопчика з першого класу кидали камінням. Хлопчик — росіянин. Російських дітей мало.

Ще в нашому районі вбили бабусю й одну родину зарізали. Інших побили. Ой, що діється!

Бережи нас, Боже!

Поля

Читаю книжки. Мало стала гратися. Раніше ми будували міста з каменів і квітів. Зараз просто граємося в історію. Історія про те, як щось сталося. Потім про це забули, і воно сталося знову. Мама купила ляльку.

Ми їли пиріжки на ринку. Мама сказала, що ми не будемо виїжджати з Ґрозного.

— Нехай, хто хоче, їде! А ми не поїдемо. Тут наша домівка! — сказала мама.