Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Річард поглянув на нього зі страхом і вдячністю. Тепер Джек помітив на щоках друга обриси нових прищів, які тільки мали з’явитися. Знову він відчув вплив сили, яка притягувала його до себе, яка змушувала його йти вперед, так само, як він змушував іти Річарда.

— Ти кажеш про мого батька. — Річард блимнув, і Джек зрозумів, що друг стримується, щоб не заридати — утома збільшила Річардову емоційність.

— Я кажу про все, — не зовсім щиро відповів Джек. — Ходімо, юначе.

— Але що я мав зрозуміти? Я не… — Річард роззирнувся, блимаючи короткозорими очима.

Джек згадав, що для друга більша частина світу навколо тонула в тумані.

— Ти вже багато зрозумів, Річі, — сказав Джек.

На мить уста Річарда викривила дивна гірка посмішка. Він був змушений зрозуміти набагато більше, ніж коли-небудь хотів, і Джекові раптом закортіло, щоб він сам утік зі Школи Тайєра посеред ночі. Але момент, коли Джек міг підтримувати Річардове незнання, якщо такий момент узагалі був, давно проминув: тепер Річард — важливий елемент Джекової місії. Він відчув, як сильні руки стискають його серце: руки Джейсона, руки Талісмана.

— Треба йти, — сказав він, і Річард знову заходився підлаштовуватися під його широкий крок.

— Ми ж зустрінемо в Пойнт-Венуті мого тата? — спитав він.

— Я потурбуюся про тебе, Річарде. Тепер ти стадо.

— Що?

— Ніхто не зробить тобі боляче, хіба що ти зачухаєш себе до смерті.

Річард щось пробурмотів під ніс, коли вони поплентались уперед. Його руки знову і знову чухали запалені скроні. Час від часу він запускав пальці у волосся, чухався, як пес, і бурчав від часткового полегшення.

Дуже скоро по тому, як Річард задер сорочку, демонструючи червоні цятки на спині, вони побачили перше територіальне дерево. Воно росло на материковій частині шосе: плетиво темних гілок і товста, укрита корою колонна, що здіймалася з червонуватих, вощаних заростей отруйного плюща. Отвори в корі — роти або очі — витріщалися на хлопчиків. Під товстим шаром плюща ворушилося невдоволене коріння, збурюючи вощані листки, які тремтіли, мов від легкого вітерцю. Джек запропонував перейти дорогу, сподіваючись, що Річард не помітив дерево. Хлопчик чув, як у нього за спиною зміяться товсті, наче гумові корені.

Це той ХЛОПЧИК? Чи може він бути тим ХЛОПЧИКОМ? Можливо, то ОСОБЛИВИЙ хлопчик?

Руки Річарда зсунулися з його плечей на голову. На щоках розквітли нові прищі, які нагадували грим з якогось фільму жахів — друг Джека міг би зіграти підлітка-монстра в одному зі старих фільмів Лілі Кавано. Джек помітив, що червоні виразки на внутрішніх боках Річардових рук почали зростатися в одну велику червону пляму.

— Ти дійсно можеш іти, Річарде?

Річард кивнув.

— Звісно. Принаймні поки що. — Він скосив погляд на протилежний бік дороги. — Це ж не було звичайне дерево, правда? Я ніколи раніше не бачив таких дерев, навіть у книжках. Це ж дерево з Територій, так?

— Боюся, що так, — відповів Джек.