Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Джек також подумав саме про це.

— Дерево-каміказе, — сказав він. — Гадаю, справи в Пойнт-Венуті будуть доволі скаженими.

— Через Чорний Готель?

— Так, — а ще через Талісман. — Він глянув на дорогу і за десять ярдів униз по схилу побачив ще одну групку хижих дерев. — Аура, атмосфера чи як би ти це назвав — усе збурилося, бо добро і зло, чорне і біле тут переплелися.

Розмовляючи, Джек поглядав на купу дерев, до яких вони повільно йшли, і побачив, що найближче дерево витягнуло до них свою крону, ніби почуло його голос.

Можливо, усе це містечко — це велике Оутлі, думав Джек, і, можливо, зрештою, він пройде через це — але якщо попереду на них чекає тунель, Джек Сойєр не має жодного наміру заходити туди. Йому справді не хотілося зустрічатися з пойнтвенутійською версією Елроя.

— Я боюся, — сказав позаду нього Річард. — Джеку, а що, як іще більше цих дерев повискакують із ґрунту?

— Знаєш, сказав Джек. — Я помітив, що, хоча ці дерева й рухаються, насправді вони далеко не зможуть дійти. І навіть такий індик, як ти, зможе перегнати дерево.

Дорога востаннє повертала і спускалася повз крайній склад. Талісман дедалі кликав і кликав, гучно, ніби співуча арфа велетня у фільмі «Джек і бобове стебло». Нарешті Джек обігнув останній поворот, і перед ним лежала решта Пойнт-Венуті.

Джейсонова половина його «я» змушувала Джека іти далі. Колись Пойнт-Венуті був приємним курортним містечком, але ті дні залишилися далеко позаду. Тепер весь Пойнт-Венуті перетворився на тунель Оутлі, і Джек мав пройти його від початку й до кінця. Потріскана, розбита поверхня дороги наближалася до випалених будинків, оточених територіальними деревами. Колись працівники порожніх нині фабрик і складів мешкали в цих маленьких каркасних будиночках. Від одного чи двох лишилося достатньо, щоб зрозуміти, якими вони були. Покручені корпуси спалених автомобілів лежали то тут, то там біля будинків. Крізь зруйновані фундаменти маленьких будиночків повільно пробивалося коріння територіальних дерев. Чорна цегла і дошки, розбиті й поставлені вертикально ванни, покручені труби заполонили згарище. Джеків погляд притягнуло щось біле, але він миттєво відвернувся, коли побачив, що то була біла кістка зотлілого скелета, в який вплелися коріння. Колись цими вулицями їздили діти на велосипедах, на кухнях збиралися домогосподарки, щоб поскаржитися на зарплату і безробіття, чоловіки натирали воском машини на під’їзних доріжках — тепер усе проминуло. Іржава перевернута гойдалка просовувала свої опори крізь каміння і будяки. Маленькі червоні вогники загорялися і згасали в туманному небі.

За двома кварталами спалених будинків і хижих дерев над порожнім перехрестям висів мертвий світлофор. З другого боку перехрестя стояв перетворений на вугілля будинок, на якому досі можна було прочитати «Ой-ой-ой! Краще звернутися до Маа» над вищербленим та з пухирями зображенням передньої частини машини, що врізалася в скло вітрини. Вогонь не розповсюдився далі, але Джек волів би, аби все ж таки розповсюдився. Пойнт-Венуті — зруйноване місто, і вогонь — це краще, ніж гниття. Будівля з напівзруйнованою рекламою фарби «Маако» була першою в ряду магазинів. Книгарня «Небезпечна планета», «Чай і Гармонія», крамниця екопродуктів «У Ферді», «Неонове Селище» — Джек міг прочитати лише деякі назви, адже на багатьох фарба давно облущилася і скрутилася. Ці магазини були зачинені, як і покинуті фабрики і склади вище на пагорбі. Навіть з такої відстані Джек бачив, що вітрини розбито настільки давно, що порожні оправи скидалися на очі телепня. Фасади магазинів прикрашали плями фарби — червоні, чорні та жовті — такі яскраві, що вони нагадували шрами на одноманітному сірому тлі. Оголена жінка — настільки виснажена, що Джек бачив її ребра — оберталася повільно і церемонно, немов флюгер на засміченій вулиці перед магазинами. Над її блідим тілом, обвислими грудьми і жмутками лобкового волосся здіймалося яскраво-помаранчеве обличчя. Її волосся також було помаранчевим. Джек завмер і дивився, як божевільна жінка з пофарбованим обличчям і волоссям звела руки, а тоді повернула верхню частину тіла так, начебто вона виконувала тайцзіцюань[256], виставила ногу над зогнилим трупом собаки і заклякла, як статуя. Вона так і стояла, ця божевільна жінка, втілюючи символ усього Пойнт-Венуті. Нога повільно опустилася вниз, і сухоребре тіло повернулося далі.

Повз жінку і ряди порожніх магазинів Мейн-стрит повернула до житлових кварталів — принаймні, гадав Джек, вони колись були житловими. Тут також були яскраві рештки фарби на будівлях, крихітні двоповерхові будиночки, колись світло-білі, а тепер укриті плямами від фарби і графіті. Одне гасло кинулось Джеку в око — «ТИ ВЖЕ МЕРТВИЙ». Напис, надряпаний на стіні облущеного будинку, який колись точно був пансіоном, з’явився там дуже давно.

«ДЖЕЙСОНЕ, ТИ ПОТРІБЕН МЕНІ», — волав до нього Талісман дивною мовою, що була водночас і нижчою, і вищою за людські звуки.

— Я не можу, — прошепотів Річард позаду нього. — Джеку, я знаю, що не можу.

За лінією облущених, занедбаних будинків, дорога знову спускалася вниз, і Джек бачив лише задні бампери кількох чорних «кадилаків» з увімкненими двигунами обабіч Мейн-стрит. Їх було припарковано передом до схилу. Немов на неможливо великій і неможливо жахливій комбінованій фотографії, верхня — половина? третина? — Чорного Готелю здіймалася над чорними «кадилаками» і занедбаними маленькими будиночками. Здавалося, ніби вона літає, підрізана вигином останнього пагорба.

— Я не можу піти туди, — повторив Річард.

— Я навіть не певен, що ми зможемо пройти повз ті дерева, — сказав Джек. — Годі скиглити, Річі.

Річард видав дивний, шмаркливий звук, і Джеку знадобилася кілька секунд, щоб розпізнати плач. Він поклав руку Річардові на плече. Готель домінував над краєвидом — це було очевидним. Чорний Готель домінував над Пойнт-Венуті, над повітрям над ним, над землею під ним. Глянувши на нього, Джек побачив, що флюгери коливаються врізнобіч, башти і мансарди здіймаються, ніби чиряки в сірому небі. «Ейджинкурт» виглядав так, немовби споруджений із каменю — тисячолітнього каменю, чорного, як смола. В одному з горішніх вікон раптом спалахнуло світло — Джеку здалося, ніби готель підморгнув йому, таємно радий побачити, що Джек підійшов так близько. Невиразна фігура відскочила від вікна — і вже за мить у шибці відбилася хмаринка.

Зсередини Талісман виводив свою пісню, яку чув лише Джек.

— Гадаю, він збільшився, — видихнув Річард. Відколи він побачив, як над останнім пагорбом навис готель, то навіть чухатися перестав. Сльози текли щоками по великих червоних пухирях, і Джек помітив, що навколо очей друга з’явилися суцільні червоні висипання. Тепер, щоб заплющити очі, Річарду навіть мружитися не треба було. — Джеку, це неможливо, але готель був меншим. Я певен.