Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Батько засміявся, і я почув дзенькіт: він налив собі ще трішки «бурбону» з пляшки на підлозі.

— Річ, ніхто не збирається її красти, — сказав він. — І якщо якийсь нарик потрапить в «Ейджинкурт», то побачить таке, чого ніколи раніше не бачив. — Він випив свій келих, і я зрозумів, що його знемагає сон. — До тієї речі може доторкнутися тільки одна людина у всьому світі, і вона ніколи не наблизиться до нього, Річ. Можу це гарантувати. От тільки мені цікаво, як же їй вдається лишатися тут такою, як там. Вона не змінюється — принаймні, як я бачу, вона не змінюється. Я б хотів її мати, але навіть не намагатимуся. Принаймні не зараз, а може, й ніколи. Я можу використовувати її — будь певен! — але загалом, гадаю, буде найкраще, якщо все лишатиметься на своїх місцях.

Я вже й сам засинав, але все ж запитав у нього, що ж це за «річ» про яку він весь час говорить.

— І що ж він сказав? — запитав Джек, і в роті в нього пересохло.

— Він назвав це… — Річард завагався, насупившись від спогадів, — він назвав це — «осердям усіх можливих світів». А тоді розсміявся. Тоді він назвав це дещо інакше. Тобі це не сподобається.

— І як же?

— Це розлютить тебе.

— Ну ж бо, Річарде, кажи вже.

— Він назвав це… ну, гаразд… «примхою Філа Сойєра».

Джека охопив не гнів, а гаряче, запаморочливе збудження. Справді, так і є, це воно. Талісман. Осердя всіх можливих світів. Скільки всього світів? Тільки Бог це знає. Американські Території; Території самі по собі; гіпотетичні Території Територій; і так далі й далі, наче смуги, що невпинно зринають на стільці перукаря. Універсум світів, багатовимірний макрокосм світів — і в кожному було одне й те саме: всезагальна сила беззаперечного добра, хай навіть наразі ув’язнена в злому місці. Талісман — осердя всіх можливих світів. Чи було це також примхою Філа Сойєра? Можливо. Примха Філа… Примха Джека… Морґана Слоута… Ґарднера… і, звісно ж, надія обох королев.

— Це більше ніж Двійники, — тихо мовив він.

Річард повільно волочився, розглядаючи зогнилі шпали, що зникали з-під ніг. Тепер він нервово зиркнув на Джека.

— Це більше ніж Двійники, бо є більше ніж два світи. Є ще Трійники… Четвірники… хто знає? Морґан Слоут тут, Морґан з Орріса там, можливо, Морґан, герцог Азрільський десь іще. Але він ніколи не заходив у готель!

— Я гадки не маю, про що ти говориш, — слухняно мовив Річард. «Але я певен, ти все одно правитимеш своє далі, — казав той слухняний тон, — від нісенітниць і до абсолютного божевілля. Посадку до Сібрук-Айленду завершено!»

— Він не може зайти всередину. Саме так, Морґан з Каліфорнії не може — і знаєш чому? Бо Морґан з Орріса не може. А Морґан з Орріса не може, бо не може Морґан з Каліфорнії. Якщо котрийсь із них не може потрапити у свою версію Чорного Готелю, то ніхто не може. Розумієш?

— Ні.

Джек, вражений власним відкриттям, узагалі не чув того, що сказав Річард.

— Двоє Морґанів чи дюжина — це байдуже. Дві Лілі чи дюжина, дюжина королев у дюжині світів, Річарде, тільки уяви! Як це змінює твою свідомість? Дюжини Чорних Готелів — от тільки в якомусь зі світів — це чорний парк розваг… в іншому — чорне трейлерне містечко… чи ще там щось. Але, Річарде…

Він зупинився, розвернув Річарда, узявши за плечі, й витріщився на нього. Його очі палали. На мить Річард спробував відійти від нього, але потім зупинився, вражений полум’яною красою Джекового обличчя. Раптом, на мить, Річард повірив, що можливо все. Раптом, на мить, він відчув себе зціленим.

— Що? — прошепотів він.