Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Це означає, що Території справді дуже близько.

— Певно, так і є.

— Отже, попереду буде ще більше таких дерев.

— Якщо відповіді тобі відомі, навіщо питаєш? — спитав Джек. — Ох Джейсоне, яку дурню я бовкнув. Даруй, Річі. Я гадав, я сподівався, що ти не помітиш ту штуку. Так, напевно, зверху їх буде ще більше. Давай краще… не наближатися до них надто близько.

Хоча, подумав Джек, термін «зверху» навряд чи точно описував те, куди вони йшли: шосе вперто сунуло вниз і з кожною сотнею футів віддалялося від світла. Здавалося, що Території захоплюють усе.

— Можеш глянути на мою спину? — спитав Річард.

— Звісно. — Джек знову задер сорочку друга. Йому вдалося не вимовити жодного слова, хоча першим його бажанням було голосно застогнати. Пухирі на Річардовій спині набрякли та немов випромінювали отруйне тепло.

— Стало трохи гірше.

— Я так і гадав. Тільки трохи?

— Тільки трохи.

Зовсім скоро, подумав Джек, Річард скидатиметься на кляту валізу з крокодилячої шкіри. Хлопчик-крокодил, син Людини-слона[253].

Попереду два дерева зрослися разом, їхні бородавчаті стовбури переплелися між собою, але здається, не від любові один до одного, а через ненависть. Джек зиркнув на них, коли вони поспіхом проходили повз, і побачив, що чорні провалля в корі звернені до нього; вони чи то проклинали когось, чи то цілували, і хлопчик знав, що чує, як під переплетеними деревами скриплять ікласті корені. (ХЛОПЧИК! ХЛОПЧИК тут! НАШ хлопчик тут!)

Хоча була лише середина дня, повітря потемнішало, стало напрочуд зернистим, як на старій газетній фотографії. На материковій частині шосе, там, де колись росла трава і ніжно-біло розцвітала дика морква, тепер буяли потворні бур’яни. Без квітів і з кількома листками, вони нагадували згорнутих в клубок змій і тхнули дизельним пальним. Вряди-годи крізь цю зернисту пітьму тьмяним помаранчевим полум’ям пробивалося сонце. Джек пригадав фотографію, яку він бачив у Ґері штат Індіана — ніч: пекельні язики полум’я, що пожирають отруту на тлі чорного отруєного неба. А Талісман досі тягнув Джека до себе так сильно, наче він був велетнем, що вчепився в одяг хлопчика. Вісь усіх можливих світів. Джек забере в це пекло і Річарда — і щосили битиметься за його життя — навіть, якщо йому доведеться тягнути друга туди. Річард, напевно, бачив Джекову рішучість, бо, чухаючи боки і плечі, далі шкутильгав поруч.

«Я зроблю це, — промовляв Джек сам до себе, намагаючись ігнорувати відсутність підстав для власної хоробрості. — Навіть якщо заради цього мені доведеться пройти крізь дюжину світів, я все одно зроблю це».

Ще через триста ярдів огидні дерева з Територій, як грабіжники, нависли над дорогою. Проходячи під ними, Джек поглянув на згорнуті кільцями корені й побачив, що із заповненої ними землі наполовину стирчить маленький, обгризений скелет хлопчика восьми-дев’яти років у напівзогнилій чорно-зеленій сорочці. Джек глитнув і прискорив крок, тягнучи Річарда, як цуцика на повідку, за собою.

Через кілька хвилин Джек Сойєр уперше побачив Пойнт-Венуті.

Розділ тридцять дев’ятий

Пойнт-Венуті

Пойнт-Венуті заповнив собою схили, що спускалися до самого океану. З того боку інший хребет гострих масивних скель врізався в темне повітря. Вони нагадували зморшкуватих давніх слонів. Дорога вела вздовж високих дерев’яних стін, аж доки не повернула за ріг довгої будівлі з коричневого металу — фабрики чи складу, — а потім зникала в низці пологих терас і одноманітних дахів інших складів. Як Джек бачив, дорога не виринала знову, аж доки не починала підніматися вгору схилом у південному напрямку до Сан-Франціско. Він бачив тільки склади, що сходинками спускалися до океану, загороджені парковки і праворуч від себе — зимову сірість води. На жодному відкритому для огляду відрізку дороги не було людей, ніхто не з’являвся в невеличких вікнах із тильного боку фабрики. Пил кружляв порожніми паркінгами. Пойнт-Венуті виглядав безлюдним, але Джек знав, що це не так. Морґан Слоут і його посіпаки — ті, що пережили несподіваний приїзд територіального «чух-чуха» — чекатимуть на прихід Джека-Мандрівника і Раціонального Річарда. Талісман поривався до Джека, закликав його йти вперед, і хлопчик сказав: «Так, це воно, друзяко», — а тоді рушив далі.

У поле зору потрапили два нових обличчя Пойнт-Венуті. Перше — це з’ява дев’яти дюймів заднього бампера лімузина «кадилак». Джек бачив блискучу чорну фарбу, осяйний метал, шматок правої задньої фари. Джеку надзвичайно хотілося, щоб за кермом сидів один із тих Во́вків-відступників, які пережили події в «Таборі Готовності». Тоді він знову глянув на океан. Сіра вода пінилася біля узбережжя. Повільний рух у напрямку фабрики — і знову дахи складів заволоділи Джековою увагою. «ІДИ СЮДИ», — нестримно, магнетично кликав Талісман. Здавалося, що Пойнт-Венуті дивним чином стиснувся, наче долоня в кулак. Над дахами тільки тепер забовванів темний, безбарвний флюгер у формі голови вовка, що, не підвладний вітру, хаотично обертався туди-сюди.